Глава 51: 8 березня

8 березня зустріло місто снігом. Великим, мокрим, холодним. Здавалося, весна передумала приходити й вирішила ще трохи побути зимою.

Катя прокинулась від запаху кави та тихого брязкоту посуду на кухні. Вона ще сонно потягнулась у теплому ліжку, коли в спальню зайшов Назар. У руках — величезний букет ніжно-рожевих тюльпанів.

— Зі святом, дружино, — усміхнувся він.

Катя одразу сіла в ліжку, загортаючись у ковдру.

— Ти серйозно встав раніше за мене у вихідний?

— Я сьогодні ідеальний чоловік.

— Сьогодні?

— Не руйнуй легенду.

Катя засміялась і взяла квіти. Від них пахло весною. Справжньою. Теплою.

Назар нахилився й поцілував її.

— Сніданок готовий.

— Несподівано.

— Я старався.

На кухні її чекав красиво сервірований стіл. Кава. Свіжовичавлений сік. Тости. І її улюблені яйця.

— Це щось новеньке, — підозріло примружилась Катя.

Назар гордо кивнув.

— Новий рецепт.

— Ти сам готував?

— Так, ютуб всьому навчив.

Катя спробувала й задоволено підняла брови.

— Смачно.

— Я знав.

— Дуже смачно.

— Катюш, ти зараз закохаєшся в мене ще сильніше.

— Це вже неможливо. Кохаю тебе по максимуму.

Назар сів навпроти неї й якийсь момент просто дивився. Так уважно, тепло. Наче досі не звик до того, що вона навпроти нього — його дружина.

— Це ще не всі подарунки, — сказав він.

— Ой, я боюсь цієї фрази.

— Ввечері буде сюрприз.

— Назар…

— Ніяких допитів.

Катя закотила очі.

— Ти неможливий.

— Зате твій.

Він сказав це так легко, буденно, але всередині у Каті все одно стало тепло.

Після сніданку Назар швидко зібрався. У нього були якісь справи перед вечором.

Вони домовились зустрітися вже в заміському комплексі, який забронювала Марта для святкування.

— Не запізнюйся, — сказав Назар вже в коридорі, поправляючи пальто.

— Я? Це ти в нас вічно десь застрягаєш.

— Наклеп.

Катя усміхнулась і потягнулась до нього за поцілунком. Він обійняв її за талію, притиснув до себе трохи міцніше, ніж зазвичай.

— Ти сьогодні будь обережна на дорозі, добре? Погода погана.

— Добре, ти як справжній татусь.

— Я серйозно.

— Я теж.

Вона провела долонею по його щоці.

— Побачимось ввечері.

— Побачимось, Катюш.

Цей день Катя вирішила присвятити собі. Без роботи. Без поспіху. Без думок про проблеми.

Спочатку був масаж. Потім салон.

Вона неквапливо гуляла торговим центром із кавою в руках, слухала музику й ловила себе на думці, що давно не почувалась настільки… легкою.

Щасливою.

Наче життя нарешті перестало бити й дозволило просто жити.

До вечора Катя повернулась додому збиратися. Вона довго стояла перед шафою, обираючи сукню. Хотілось бути красивою. Для себе. Для Назара.

Врешті вона зупинилась на темно-синій сукні, яка ідеально підкреслювала фігуру. До неї пасували лише туфлі. Чобітки виглядали надто грубо.

Катя трохи вагалась, глянувши у вікно на сніг. Але потім вирішила, що до машини, з машини до комплексу — нічого страшного. Зверху вона накинула легке світле пальто.

Коли Катя вже дивилась на себе в дзеркало, то мимоволі усміхнулась. Назар точно оцінить.

Дорога за місто спочатку була спокійною. У машині грала музика. Ліхтарі розмивались у снігопаді.

Катя навіть уявляла, як зараз приїде, Назар її обійме, Марта почне сміятись із її туфель посеред березня…

І саме в цей момент машину різко смикнуло.

Катя встигла лише міцніше стиснути кермо.

— Чорт…

Машину повело.

Колесо з характерним звуком остаточно здулося, авто занесло, і через секунду Катя вже стояла в сніговому заметі на узбіччі.

Серце калатало.

Кілька секунд вона просто сиділа, намагаючись зрозуміти, що сталося.

Потім повільно видихнула.

— Прекрасно.

Вона вилізла з машини — і одразу пошкодувала про свої туфлі. Ноги моментально промокли. Холод пробрав до кісток.

Сніг летів просто в обличчя. Катя обійшла машину й побачила спущене колесо.

— Ну супер…

Вона чудово розуміла, що сама зараз нічого не зробить. Особливо в туфлях. Особливо посеред траси. Особливо коли вже темніло.

Катя швидко дістала телефон.

3%.

— Ідеально, — нервово видихнула вона.

Зарядка. Залишилась вдома.

Катя швидко набрала Назара. Він відповів майже одразу. Але голос у нього був дивний.

Напружений. Схвильований.

— Катюш…

— Назар, я…

— Я не зможу приїхати в комплекс.

Катя розгублено замовкла.

— У Яни почались пологи, — швидко сказав він. — Щось пішло не так, є ускладнення. Я зараз у лікарні.

Катя відчула, як усе всередині різко холоне.

Сильніше, ніж від снігу.

— Що?..

— Я сам поки нічого не розумію. Лікарі забрали її. Я…

В його голосі була паніка. Справжня.

І Катя раптом зрозуміла — він зараз не з нею.

Він там. З іншою жінкою.

У момент народження своєї дитини.

І це реальність, від якої вже нікуди не втекти.

Катя хотіла сказати, що вона застрягла. Що їй холодно. Страшно. Що вона сама посеред траси. Але слова застрягли десь у горлі.

Наче її проблеми раптом стали дрібними й неважливими.

— Катюш, я передзвоню, добре? — швидко сказав Назар. — Я зараз…

Екран телефону мигнув. І згас. Телефон розрядився остаточно.

Катя повільно опустила руку.

Навколо падав сніг. А вона стояла посеред холодної дороги в легкому пальті й туфлях, раптом відчувши себе страшенно самотньою.

_________________________________________________________________________

Іноді життя перевіряє стосунки не зрадами чи сварками… а моментом, коли людина потрібна тобі саме зараз, але не може бути поруч.