Глава 50: Місяць їхнього щастя

Лютий видався холодним.

За панорамними вікнами їх квартири місто постійно тонуло в сірості — мокрий сніг, вітер, люди в темних пальтах, ранки, які починались ще в темряві. Але всередині їхнього життя раптом стало дуже тепло.

Після всього, що вони пережили за останні місяці, життя ніби нарешті видихнуло.

Без драм. Без зникнень. Без сліз і болючих розмов до ранку. Просто… вони. І це виявилось найкращим періодом їхніх стосунків.

Вони поступово налагодили свій побут. Неідеальний — справжній.

Катя навчилась спокійно ставитись до того, що Назар ніколи не закриває шафки на кухні. Назар змирився з тим, що у ванній з’явилось двадцять баночок, призначення половини з яких він навіть боявся уточнювати.

Ввечері вони готували разом або замовляли їжу й їли просто на дивані перед серіалом.

Іноді сперечались через дрібниці. Чи можна складати посуд в посудомийку “як попало”. Хто забув розвісити білизну. Чи треба їм ще одна шафа.

Але навіть ці суперечки були якимись домашніми. Живими. Їхніми.

Катя зловила себе на думці, що вперше в житті їй настільки комфортно з чоловіком у побуті. Не треба було вдавати когось. Не треба було постійно контролювати себе.

Поруч із Назаром вона могла бути втомленою, сонною, злою після важкого дня, зібраною чи розгубленою — і він все одно дивився на неї так, ніби вона найкраще, що з ним траплялось.

В офісі вже всі знали, що вони подружжя. Спочатку це викликало купу обговорень. Особливо через те, як швидко все сталося. Але потім новина стала частиною реальності.

Тепер нікого не дивувало, що Назар щодня заходить до Каті в кабінет з кавою. Або що рівно о 13:30 вони зникають на обід. Вони відновили свою традицію. Їх годину посеред робочого дня.

Навіть якщо графік був шалений, навіть якщо у Каті все розписано по хвилинах — обід залишався їхнім. І Назар ставився до цього майже священно.

— У вас зустріч через двадцять хвилин, — якось нагадала йому помічниця.

— Значить, у мене є двадцять хвилин на дружину.

І поїхав з Катею їсти пасту в маленький ресторанчик біля офісу.

Коли в Назара не було важливих зустрічей, вони їздили на роботу разом.

Каті несподівано сильно полюбились їх ранки. Прокидатися не самій. Пити каву на кухні, поки Назар щось читає в телефоні. Сваритися через те, що він знову забув рукавички. Стояти в ліфті сонними й мовчазними.

А потім їхати містом, поки Назар однією рукою тримає кермо, а другою — її долоню. Іноді вони просто мовчали під музику. І в цій тиші було стільки близькості, що Катя інколи навіть усміхалась сама до себе.

Одного разу вони потрапили у страшенний затор через снігопад. Машини майже не рухались. Катя нервувала, бо запізнювалась до клієнта. Назар спокійно простягнув їй стаканчик кави.

— Не хвилюйся.

— Мені через двадцять хвилин треба бути на роботі.

— Будеш через сорок.

— Назар.

— Катюш, світ не зруйнується.

Вона сердито подивилась на нього. А він раптом нахилився й поцілував її в ніс.

— От тепер можеш далі нервувати.

Катя засміялась попри себе. І зрозуміла, що поруч із ним їй стало легше жити. Ніби він забирав частину її тривог собі.

Увечері вони часто засинали в обіймах просто посеред фільму. Назар завжди засинав швидше. Катя ще трохи лежала, дивилась на нього в напівтемряві й ловила себе на дивному відчутті.

Спокої. Не ейфорії. Не пристрасті. Саме спокою.

Наче після довгих років внутрішньої самотності вона нарешті знайшла людину, поруч з якою можна перестати бути сильною щосекунди.

Одного вечора Назар повернувся додому раніше.

Катя сиділа на підлозі у вітальні серед коробок із декором, який досі не розклала після переїзду.

— Що ти робиш? — усміхнувся він.

— Шукаю свічки.

— Навіщо?

— Хочу затишку.

Назар мовчки скинув піджак на диван і сів поруч на підлогу.

— Тобі мало затишку?

Катя глянула на нього й усміхнулась.

— Мені тебе мало.

Він подивився на неї так, ніби в той момент забув, як дихати. А потім притягнув до себе. Повільно. Дбайливо. Наче вона була найціннішим, що він тримав у руках.

Того вечора вони так і просиділи на підлозі серед коробок, пледів і гірлянд.

Замовили піцу. Пили вино. Сміялись. Цілувались. І в якийсь момент Катя подумала, що щастя, мабуть, виглядає саме так.

Не грандіозно. Не ідеально. А дуже тихо.

Як чоловік, який цілує тебе в скроню, поки ви сидите серед нерозібраних коробок у вашій спільній квартирі.

Наприкінці лютого в чаті друзів раптом з’явилось повідомлення від Марти:

“На 8 березня всі їдемо за місто. Без відмовок. Я вже все забронювала”.

Катя усміхнулась, читаючи повідомлення.

Назар заглянув їй через плече.

— О, почалось.

— Ти не хочеш?

— Хочу, — він обійняв її за талію. — Але я вже знаю, що після таких “спокійних вихідних” ми повернемось без сил.

Катя засміялась.

— Зате з пригодами.

Назар поцілував її в скроню.

— Головне — разом.

І тоді ніхто з них ще не знав, що ці вихідні змінять набагато більше, ніж вони могли уявити.