Глава 45. Рішення, яке ламає серце

Життя Назара перетворилось на хаос.

Ні.

На нескінченний, виснажливий кошмар.

Він майже не спав. Нормально не їв. Робота почала дратувати. Люди — ще більше.

А квартира, яка зовсім недавно була місцем, куди він поспішав щовечора, тепер стала порожньою і холодною.

Без Каті вона не була домом.

Перші два дні Назар ще жив на адреналіні. Писав. Дзвонив. Чекав, що ось-ось її телефон з’явиться в мережі. Що вона відповість. Хоча б одним словом. Але минали години. Потім дні.

І нічого.

«Абонент поза зоною досяжності».

Знову. І знову. І знову.

На четвертий день Назар вже знав цю фразу напам’ять.

Вона звучала в голові навіть без дзвінка.

Він сидів у своєму кабінеті, дивився на телефон і почувався абсолютно безсилим.

І саме в цей момент задзвонила Яна.

Назар заплющив очі. Навіть бачити її ім’я на екрані було важко. Він відповів.

— Що сталося?

— Назаре… — її голос був жалібний. — Мені страшно самій іти гуляти. А лікар сказав, що треба більше ходити…

Він потер перенісся.

— Я зараз на роботі.

— Ти  постійно на роботі…

В її голосі вже починалась образа.

Назар стиснув щелепу.

— Яно, я забезпечую тебе всім необхідним. Якщо треба водій — я відправлю.

— Я не хочу водія. Я хочу, щоб ти сам був поруч.

Він мовчав кілька секунд.

Колись Назару подобались жінки, яким потрібна була його увага.

Зараз це викликало лише втому.

— Я передзвоню.

І скинув виклик.

Через двадцять хвилин подзвонила Клара Львівна. Назар навіть не здивувався.

— Назарчику, ти ж розумієш, що дитина повинна рости в повній родині?

Він сперся потилицею об крісло.

Почалось.

— Клара Львівно…

— Яна молода дівчинка. Їй страшно. Вона носить твою дитину.

Назар гірко посміхнувся.

Він уже не мав сил сперечатися.

— І взагалі, — продовжила жінка, — якщо ти нормальний чоловік, то маєш розлучитися й одружитися з Яною.

Назар різко випрямився.

— Ні.

В її голосі з’явилось невдоволення.

— Ти зараз думаєш емоціями…

— Ні. Якраз навпаки. Я дуже тверезо думаю.

— А твоя дружина? Вона ж усе одно піде від тебе. Яка нормальна жінка прийме чужу дитину?

Ці слова вдарили боляче.

Бо саме цього Назар боявся найбільше.

Він стиснув телефон сильніше.

— Я кохаю свою дружину.

— Кохання проходить. А дитина — це назавжди.

Назар повільно видихнув.

— До побачення, Клара Львівно.

І поклав слухавку.

Він сидів нерухомо ще кілька хвилин. Потім різко жбурнув телефон на стіл. Його починало трусити від безсилля.

Всі навколо вирішили, що знають, як йому жити. Що він повинен робити. З ким бути. А його самого ніхто не питав.

Ніхто не чув, що він хоче лише одного — повернути Катю.

Увечері Назар знову написав Катиній мамі. Вони спілкувались щодня. Спочатку це було дивно. Він боявся, що вона його зненавидить. Але сталося навпаки. Саме ця жінка зараз тримала його на плаву.

«Як вона сьогодні?» — написав він.

Відповідь прийшла не одразу.

«Вже не плаче постійно. Допомагає мені по дому. Навіть пиріжки сьогодні пекли».

Назар прикрив очі.

Катя плакала. Через нього. І це розривало його зсередини.

Він набрав повідомлення швидше, ніж встиг подумати.

«Я втратив статус улюбленого зятя?»

Відповідь прийшла майже миттєво.

«Якби втратив — давно був би в чорному списку».

Назар навіть сумно усміхнувся. А далі було:

«Але життя покаже. Може, ще й опинишся там».

Він важко видихнув. Справедливо. Абсолютно справедливо.

Того вечора вони вперше поговорили довше.

Не про Катю. Про життя.

І Назар раптом зрозумів, звідки в Каті ця здатність любити так глибоко.

Її мама виявилась дуже сильною жінкою.

— Я дуже кохала Катіного батька, — тихо сказала вона телефоном. — Настільки, що погодилась на шлюб тільки тому, що завагітніла.

Назар мовчав.

— Я думала, дитина нас врятує. Зробить родиною. Але знаєш… дитина не склеює людей.

Він прикрив очі.

Кожне її слово било точно в серце.

— Він ніколи мене не кохав. Ми сварились постійно. А коли Каті виповнилось два роки — він просто пішов.

Назар повільно опустив голову.

— І більше не повернувся?

— Майже ні. Для Каті це була велика рана. Вона хоч і маленька була, але все відчувала.

Тиша.

А потім мама Каті дуже спокійно сказала:

— Тому я точно знаю: дитина — це не причина бути разом.

Назар закрив очі долонею.

Боже.

Як же він боявся, що Катя вирішить інакше. Бо Клара Львівна вирішила не зупинятись.

Катя хоч і вимкнула телефон, але старенький планшет, який вона взяла з собою до мами, був підключений до соцмереж.

І саме туди почали приходити повідомлення.

Спочатку невинні.

Фото Яни з чаєм.

Підпис:
«Назар привіз. Такий турботливий».

Потім фото пакетів з аптеки.

«Майбутній татусь дбає про нас».

А потім…

Знову фото Назара й Яни біля клініки.

Яна світилась від щастя. Назар теж посміхався. Його рука лежала на її животі.

І хоч Катя розуміла, що це міг бути просто момент…

Її серце все одно боліло.

Бо на фото вони виглядали сім’єю. Справжньою.

Підпис добив остаточно:

«Подумай сама. Ти зайва».

Катя сиділа на кухні у мами й дивилась на це фото довго.

Нестерпно довго.

В голові крутились слова мами:

«Дитина не склеює людей».

Але поруч одразу звучав голос Клари Львівни:

«Не можна залишити дитину без батька».

І десь між цими двома правдами Катя ламалась.

Вона любила Назара. Боже, як же сильно вона його любила.

Але раптом цього разу кохання недостатньо? Раптом вона справді зайва у цій історії? Раптом скоро народиться дитина, і Назар буде потрібен там? Поруч із Яною. Поруч із сином чи донькою.