Глава 44. Тиша без неї

Назар прокинувся різко.

Щось було не так.

В квартирі стояла дивна тиша. Не та ранкова, затишна, коли Катя ще спить поруч, загорнувшись у ковдру, а він лежить і дивиться на її волосся, що розсипалось по подушці. Не та тиша, де пахне кавою і її кремом для рук.

Ця тиша була порожня.

Холодна.

Назар машинально простягнув руку на сусідню половину ліжка — порожньо. Простирадло вже давно охололо.

Він сів, провів долонею по обличчю і глянув на годинник.

7:12.

Катя ніколи не їхала настільки рано, якщо не мала дуже важкого дня.

— Катю?.. — хрипко покликав він, хоча вже знав, що її немає.

Відповіддю була лише тиша квартири.

Назар швидко встав з ліжка, натягнув спортивні штани й вийшов у коридор. У ванній — порожньо. На кухні теж.

Він відчув, як всередині повільно починає розростатися паніка.

Спальня. Шафа. Відчинені дверцята. І порожні полиці.

Не всі. Але достатньо.

Зникла частина її речей. Кілька светрів. Косметичка. Улюблена сумка, з якою вона їздила на роботу. Не було зарядки від ноутбука.

Назар завмер.

В грудях щось важко опустилось вниз.

— Ні… — тихо видихнув він.

Він схопив телефон і набрав Катю.

«Абонент поза зоною досяжності».

Ще раз. І ще. Те саме.

Назар сперся руками об комод і заплющив очі.

Йому стало по-справжньому страшно.

Не через Яну. Не через дитину. Не через те, що життя зараз летіло шкереберть.

А через думку, що Катя могла піти.

По-справжньому. Назавжди.

Він повільно опустився на край ліжка і втупився в підлогу.

В голові одна за одною почали спливати картинки.

Катя в його футболці готує оладки. Катя сміється в машині. Катя в весільній сукні йде до нього по пелюстках троянд. Катя сонна, розпатлана, бурчить вранці, що він забрав у неї ковдру.

Катя в їхній новій квартирі, стоїть посеред вітальні й каже:
— Тут буде наша ялинка.

Він заплющив очі сильніше.

Боже.

Він не переживе, якщо втратить її.

Назар різко піднявся.

Ні.

Він не буде сидіти склавши руки. Треба знайти її. Поговорити. Пояснити.

Довести, що вона — головне в його житті.

Він швидко пішов на кухню за ключами від машини і лише тоді помітив білий аркуш на кухонному острові.

ЇЇ почерк він би впізнав серед тисячі.

Назар повільно взяв записку.

«Мені треба час прийти до тями, побути одній і вирішити, що робити далі».

Він перечитав її двічі. Потім ще раз.

І лише тоді важко видихнув.

Не пішла остаточно. Не поставила крапку. Ще ні.

Назар опустився на стілець і стиснув записку в пальцях.

Всередині змішалось усе. Полегшення. Біль. Страх. Надія.

Він провів рукою по волоссю і гірко посміхнувся.

Ось так виглядає момент, коли життя ставить тебе навколішки.

Він завжди думав, що контролює все.

Бізнес. Гроші. Рішення. Плани.

Навіть це весілля він організував так, що Катя до останнього нічого не підозрювала.

А зараз він був абсолютно безсилий.

Бо вперше в житті все залежало не від нього.

А від того, чи пробачить його жінка.

Назар підняв погляд на панорамні вікна.

За ними прокидавалося місто. Машини. Люди. Звичайний ранок.

А його життя в цей момент тріщало по швах.

Він встав і повільно підійшов до вікна.

Саме тут стояла Катя того вечора, коли дізналась про Яну.

Нерухома. Така тиха. І така чужа.

Він тоді ще не зрозумів, наскільки сильно вже почав її втрачати.

Назар сперся долонею об скло.

В голові боляче крутилась одна думка.

Він сам усе зіпсував.

Так, дитина з’явилась ще до Каті.

Так, тоді він навіть не знав, що через кілька місяців зустріне жінку, без якої не зможе дихати.

Але він приховав правду. Злякався. Вирішив спочатку розібратись сам.

І цим зробив лише гірше.

Тепер Катя сумнівалась у всьому. У ньому. У їхньому шлюбі. У їхньому майбутньому.

Назар заплющив очі.

Він готовий був віддати що завгодно, аби повернутись на кілька тижнів назад і просто одразу все їй розповісти.

Навіть якби вона тоді пішла.

Принаймні це було б чесно.

Телефон у його руці завібрував.

Назар різко подивився на екран.

Повідомлення від тещі.

«Катя у мене. З нею все добре. Але зараз їй потрібен час. Не тисни».

Він прикрив очі й важко видихнув.

У мами. Звісно. Це навіть трохи заспокоїло.

Катя не сама. Вона в безпеці. Але легше не стало.

Бо тепер він ще чіткіше усвідомив:
вона справді поїхала.

Від нього.

Назар набрав відповідь не одразу.

«Я не збираюсь її втрачати».

Повідомлення було прочитано  майже миттєво.

Друкували довго.

«Тоді вперше в житті не поспішай. І не вирішуй усе грошима, логікою чи красивими словами. Їй зараз потрібне не це».

Назар сумно посміхнувся.

Він відклав телефон і знову глянув на квартиру. Їхню квартиру. На кухні стояла Катіна чашка. На дивані лежав її плед. У ванній — її парфуми. Все навколо кричало про неї. І водночас без неї квартира була просто набором меблів і стін.

Назар повільно опустився на диван і сперся ліктями об коліна.

Вперше за дуже довгий час він не знав, що робити. Але одну річ знав точно. Він не відпустить Катю.

Не тому, що боїться бути сам. Не тому, що звик до неї. А тому що саме з нею вперше зрозумів, якою має бути родина.

Справжня. Жива. Тепла. Та, куди хочеться повертатись.

І навіть якщо тепер у його житті буде дитина від іншої жінки — це нічого не змінює.

Його майбутнє — Катя. Тільки вона.

Питання було лише в одному.

Чи зможе вона знову в це повірити.

_________________________________________________________________________

Іноді найбільший страх — не втратити кохання.
А зрозуміти, що людина має повне право піти після того болю, який їй завдали.