Глава 43: Зайва

Наступні два дні стали для них справжнім випробуванням.

Квартира, яка ще недавно була наповнена теплом, сміхом, дотиками й запахом ранкової кави, тепер перетворилась на місце очікування.

Важкого. Виснажливого. Мовчазного.

Катя уникала Назара.

Не через ненависть. Не через образу навіть. Просто вона не знала, як зараз бути поруч із ним. Що говорити. Як дивитися йому в очі.

Вона прокидалась раніше за нього, тихо збиралась і їхала на роботу ще затемна. А поверталась пізно ввечері, коли втома вже трохи притупляла емоції.

Назар чекав її щодня. І це було найгірше.

Бо Катя бачила — він теж не живе нормально ці дні. Він перестав жартувати. Майже не спав. Постійно крутив телефон у руках.

Вони обидва ніби зависли між двома реальностями. У тій, де вони все ще щасливе подружжя. І в тій, де в Назара може бути дитина від іншої жінки.

Катя не знала, що робитиме, якщо тест підтвердить батьківство.

Не знала, чи зможе залишитись. Не знала, чи витримає. Тому просто вирішила чекати. А там… буде видно.

У четвер Катя сиділа в кабінеті між консультаціями й механічно заповнювала нотатки після клієнта, коли телефон коротко завібрував.

Повідомлення. Невідомий номер. Хоча ні. Вона вже знала цей номер.

Клара Львівна.

Катя кілька секунд дивилась на екран, перш ніж відкрити повідомлення.

І одразу пошкодувала про це.

Фото.

Назар і Яна.

Біля клініки. Яна світилась від щастя.

Молода. Гарна. Жива.

Одна рука лежала на вже помітному животі, а другою вона тримала Назара під руку.

І Назар…

Він усміхався. Спокійно. Тепло.

Його долоня лежала на Яниному животі.

Наче…

Наче він уже прийняв цю дитину. Наче вони справді були родиною.

Катя відчула, як щось всередині обривається.

Під фото був підпис.

«Бачиш? Вони щасливі. Ти зайва».

Катя дивилась на екран так довго, що очі почали пекти.

Зайва.

Це слово знову вдарило болючіше за все інше. Бо в ту секунду вона справді так себе відчула. Наче випадкова людина в чужій історії. Наче вона просто ненадовго зайняла чуже місце.

Тремтячими пальцями Катя натиснула виклик. Катя чула гудки.

А потім… Назар скинув.

У грудях стало порожньо.

Катя дивилась на телефон кілька секунд, ніби не вірячи.

Скинув.

Вперше за весь час.

Вона швидко відкрила чат.

«Коли будуть результати?»

Відповідь прийшла через хвилину.

«Давай поговоримо вдома».

Катя нервово засміялась. Коротко. Гірко.

Пальці самі надрукували:

«Отже ти вже отримав».

Декілька секунд повідомлення залишалось непрочитаним.

Потім з’явилось «друкує…»

Зникло. Знову з’явилось. І знову зникло.

Катя відчула, як починає задихатись від цього очікування.

Нарешті телефон знову засвітився.

«Катю, будь ласка. Не по повідомленнях».

І саме це стало найгіршою відповіддю. Бо якби результат був негативний — він би написав одразу. Вона це знала.

Катя повільно опустила телефон на стіл.

У кабінеті стало тихо. Так тихо, що вона чула власне серцебиття.

Значить…

Це правда. Назар стане батьком.

І раптом усе їхнє щастя почало виглядати крихким. Нестійким. Майже тимчасовим.

Додому Катя їхала як у тумані.

Місто за вікном миготіло вогнями, люди кудись поспішали, сміялись, жили свої життя.

А вона намагалась зрозуміти, що робити зі своїм.

Коли ліфт підняв її на їх поверх, Катя раптом злякалась заходити в квартиру.

Бо там Назар.

І правда, яку вона не готова почути.

Двері відчинились тихо.

У квартирі горіло лише приглушене світло кухні.

Назар сидів за столом.

Перед ним стояли два холодні келихи води.

Він одразу підняв на неї очі.

І Катя зрозуміла все ще до того, як він заговорив.

У нього був вигляд людини, яка сама себе ненавидить.

Катя мовчки зняла пальто.

Поставила сумку.

І лише тоді тихо спитала:

— Це твоя дитина?

Назар заплющив очі на секунду.

А потім дуже тихо відповів:

— Так.

Світ ніби хитнувся.

Катя сперлась рукою об стіну.

У голові стало порожньо.

Абсолютно.

Вона чомусь до останнього сподівалась, що ні.

Що це помилка. Що тест негативний. Що все це закінчиться й вони повернуться до свого життя.

Але ні.

Назар повільно встав зі стільця.

— Катю…

— Не треба.

Її голос зламався.

— Просто… не треба зараз нічого говорити.

Він застиг на місці.

— Я не знав, як тобі сказати.

Катя засміялась крізь сльози.

— Серйозно? Оце зараз твоя проблема?

Вона різко витерла щоки.

— Ти скоро станеш батьком від двадцятирічної дівчинки, з якою спав, поки був одружений. А я… я навіть не знаю, ким себе тепер почувати.

Назар дивився на неї так, ніби йому фізично боляче.

— Моєю дружиною.

Катя заплющила очі.

Боже.

Чому він говорить це так, що їй хочеться йому вірити?

— А вона тоді хто?

Тиша. Важка. Болюча.

— Мати моєї дитини, — чесно сказав Назар.

І ця чесність остаточно розбила Катю.

Бо брехню іноді пережити легше.

Тієї ночі вони лежали в одному ліжку.

Але вперше за весь час — спиною один до одного.

І між ними лежала не відстань.

А нова реальність, до якої вони обоє виявились не готові.

_________________________________________________________________________

💔Як думаєте, чи зможе Катя прийняти дитину Назара?

Пишіть свої думки в коментарях ❤️
І не забудьте підписатися — далі буде ще болючіше.