Глава 42: Те, що могло нас зруйнувати

Катя так і не відповіла Назару на повідомлення одразу.

Телефон лежав на пасажирському сидінні, поки вона мовчки їхала додому. Місто за вікном розмивалось у вечірніх вогнях, а в голові шуміло лише одне:

«У назара буде дитина».

Ці слова не вкладались у реальність.

Катя стискала кермо так сильно, що пальці побіліли. Їй хотілось плакати, кричати, поставити сотню запитань, але водночас вона змушувала себе мислити раціонально.

Вона психолог. Вона знає, що правда завжди складніша за першу емоцію.

Тому ще в машині Катя прийняла рішення — спочатку вона вислухає Назара. А вже потім вирішуватиме, що робити далі.

Коли Назар запропонував повечеряти десь у місті, вона лише коротко написала:

«Я буду вдома»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Добре»

І більше нічого.

Квартира зустріла її тишею.

Катя навіть не перевдягнулась.

Скинула сумку біля дивану й підійшла до панорамного вікна у вітальні. За склом повільно темніло місто, запалювались вогні в чужих квартирах, люди жили свої звичайні вечори.

А її життя ніби зависло між «до» і «після».

Вона стояла нерухомо, обійнявши себе руками.

Перед очима спливали останні місяці. 

Їх Домінікана.

Весілля.

Різдво.

Нова квартира.

Його руки на її талії.

Його слова про дітей.

Його погляд, коли він говорив, що любить її.

Невже все це могло існувати паралельно з іншою жінкою?

Катя почула, як відчинились двері.

Серце боляче стиснулось.

Назар зайшов у квартиру тихо. В одній руці невеликий букет квітів, в іншій — пакети з ресторану. Він навіть усміхнутись спробував, але завмер, щойно побачив Катю біля вікна.

Одного погляду вистачило. Назар одразу зрозумів.

Він повільно поставив пакети на кухонний острів. Провів долонею по волоссю. І тихо спитав:

— Як ти дізналась?

У Каті ніби щось обірвалось усередині.

Не «що саме тобі сказали».

Не «це неправда».

Не «про що ти».

А лише:

«Як ти дізналась?»

Отже, це правда.

Катя повільно повернулась до нього.

— І як довго ти збирався це приховувати?

Її голос був спокійний. Надто спокійний.

Назар зробив крок до неї.

— Катю…

— Не підходь.

Вона виставила руку вперед, зупиняючи його жестом.

І Назар зупинився. Одразу. Наче фізично відчував, наскільки зараз тонка межа між ними.

У його погляді було щось схоже на відчай.

Катя це бачила.

І від цього було ще болючіше.

— Розказуй, — тихо сказала вона.

Назар тяжко видихнув. Кілька секунд мовчав, ніби збирав думки докупи. А потім почав.

— Це сталося ще тоді, коли я був одружений з Олею.

Катя прикрила очі. Боляче. Все ж таки коханка.

— У мене був короткий роман з однією дівчиною. Її звати Яна. Їй двадцять.

Катя гірко всміхнулась.

Звісно. Двадцять. Молоденька. Красива. Без проблем і складних розмов.

— Ми познайомились у клубі. Я тоді був добряче напідпитку… і дозволив собі те, чого не мав дозволяти.

Він говорив без виправдань. Без спроб применшити провину. І це чомусь боліло сильніше.

— Секс був у першу ж ніч. Потім ще декілька зустрічей. І все. На цьому історія закінчилась.

Катя мовчала.

— Я навіть не думав про неї більше. До Нового року.

Назар ковтнув повітря.

— У новорічну ніч вона написала мені повідомлення.  «З Новим роком, майбутній татусь».

Катя відчула, як всередині все холоне.

— І фото. Вагітний живіт. А ще напис: «Ось твій найбільший подарунок у цьому році».

Тиша між ними стала важкою.

— Чому ти нічого не сказав мені?

Це питання вирвалось тихо. Майже пошепки.

Назар підняв на неї очі.

— Бо спочатку хотів переконатись, що це правда.

— Тобто?

— Катю, я завжди обережний у таких речах. Завжди. Я майже впевнений, що це не моя дитина.

Вона нервово засміялась.

— Це зараз звучить дуже погано.

— Я знаю.

І він справді знав.

Це було видно.

— Але я не міг просто проігнорувати це. Тому зв’язався з Яною. Ми зустрілись. Потім були у лікаря. Я почав дізнаватись, як зараз можна встановити батьківство ще під час вагітності.

Катя насупилась.

— І?

— Пару днів тому ми здали тест.

Вона завмерла.

— Що?

— Є спеціальний аналіз. По крові матері. Результат буде через декілька днів.

Катя дивилась на нього так, ніби бачила вперше.

— Тобто останні дні ти…

— Їздив із нею по лікарях, так.

Він не брехав. І не приховував.

— Бо якщо раптом це моя дитина… я не можу просто зникнути.

Катя різко відвернулась до вікна. В очах запекло.

Їй було боляче не тільки від самої ситуації. А від того, що вона розуміла Назара.

Він не тікав від відповідальності.

Саме це робило все ще складнішим.

— І що далі? — тихо спитала вона.

— Я не знаю.

Вперше за весь вечір у його голосі з’явилась безпорадність.

— Я знаю тільки одне — я кохаю тебе.

Катя заплющила очі.

— Не зараз, Назар.

— Це правда.

— А дитина?

Він мовчав кілька секунд.

— Якщо це моя дитина… я братиму відповідальність. Але це не змінює того, що я хочу бути з тобою.

Катя нервово усміхнулась.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

Він нарешті зробив крок ближче.

Обережно.

Наче до пораненої людини.

— Катю, послухай мене. Те, що було з Яною — випадковість. Помилка. Я навіть не пам’ятав про її існування, поки вона не написала.

— Але дитина не помилка.

Ці слова прозвучали жорстко.

Назар опустив погляд.

— Ні.

І в цьому короткому «ні» було більше чесності, ніж у всіх виправданнях світу.

Катя відчула, як очі починають пекти.