Глава 41: Правда, яка болить

Катя сиділа в своєму кабінеті й вперше за весь день дозволила собі кілька хвилин тиші. Між консультаціями було майже сорок хвилин перерви — рідкісна розкіш останнім часом. Вона відкинулась на спинку крісла й прикрила очі.

Минув уже більше місяця відтоді, як вони з Назаром переїхали у свою квартиру. Їх квартиру.

Ця думка досі гріла зсередини.

Катя згадала, як вони святкували Різдво. Як метушились на кухні, як Назар крутився біля неї, постійно щось пробував із каструль і крав пампушки ще до вечері. Як вони разом накривали стіл, запалювали свічки й слухали колядки. Тоді все здавалося таким правильним.

А потім був Новий рік.

Вони запросили друзів, одночасно святкуючи й новосілля. Квартира наповнилася сміхом, музикою, запахом мандаринів і шампанського. Марта фотографувала всіх без перестанку, Анюта носилась по кімнатах із хлопавками, а Назар увесь вечір майже не відходив від Каті.

І тоді, під бій курантів, коли всі кричали бажання, вона загадала своє.

«Хай через рік у цій квартирі звучить дитячий сміх».

Катя усміхнулась самими кутиками губ. Вона справді була щаслива.

Стук у двері змусив її розплющити очі.

— Заходьте.

Двері відчинились, і в кабінет зайшла жінка років п’ятдесяти п’яти. Доглянута. Дороге пальто, ідеальна укладка, різкий парфум, важкий погляд.

Катя машинально всміхнулась професійною усмішкою.

— Доброго дня. Ви записані?

Жінка уважно її роздивлялась.

Занадто уважно.

— Ні. Але наша розмова не потребує запису.

І вже ця фраза Каті не сподобалась. Жінка сіла навпроти, поклавши сумочку на коліна.

— Мене звати Клара Львівна.

Пауза.

— Я бабуся сина Назара.

Світ ніби спинився. Катя дивилась на неї й кілька секунд просто не могла зрозуміти сенс слів.

Бабуся… сина?  Назара?

Її мозок відмовлявся складати речення в логічну картинку.

— Вибачте… що?

Жінка тяжко зітхнула, ніби їй самій було складно пояснювати очевидне.

— Моя донька Яна зустрічалась із Назаром. І зараз вона на шостому місяці вагітності.

У Каті похололи руки.

Шостий місяць.

Вона автоматично почала рахувати. Шість місяців назад… Тоді Назар ще був одружений. Тоді вони ще навіть не були разом.

У горлі пересохло.

Перед очима раптом спливла Оля. Її слова. Її натяки про коханок. Катя тоді вирішила, що це образа після розлучення.

А якщо ні?

Якщо Оля говорила правду? Якщо Назар справді мав інших жінок? Її думки шуміли так сильно, що вона майже перестала чути Клару Львівну.

— …ви молода жінка, у вас ще все життя попереду…

— …не можна забирати батька у дитини…

— …Яна хороша дівчина…

Катя дивилась в одну точку. Боляче. Так боляче, що навіть дихати стало важко.

Невже все це було брехнею?

Невже всі ці слова про кохання, про родину, про дітей — одночасно говорились ще комусь?

Її свідомість почала хаотично збирати останні дні. Назар останнім часом справді був дивним. Декілька разів затримувався на роботі. Часто зависав у телефоні.

Одного вечора повернувся додому, і від нього пахло жіночими парфумами. Тоді Катя жартома сказала:

— Повернувся від коханки?

І Назар так серйозно подивився на неї. Взяв за руки.

— Я ніколи тебе не зраджу. Ти — єдина. І так буде завжди.

Тоді вона повірила. А зараз…

— Назар дуже хоче цю дитину, — голос Клари Львівни прорізав її думки. — Він уже зараз піклується про Яну. Возить її по лікарях, постійно поруч. Я давно не бачила його таким щасливим.

Катя різко підняла погляд.

Щасливим? Поруч? Возить по лікарях?

Всередині щось болісно стиснулось.

— Навіщо ви мені це розповідаєте?

Жінка трохи нахилилась вперед.

— Тому що ви розумна жінка. І повинні самі все зрозуміти. Скоро народиться дитина. Назар буде потрібен своїй сім’ї.

Сім’ї.

Це слово вдарило особливо сильно.

— А я тоді хто?

Клара Львівна витримала паузу.

— Помилка.

Катя відчула, як щось усередині буквально обвалилось. Вона рідко плакала при сторонніх. Майже ніколи. Але зараз очі почало пекти.

Ні.

Вона не заплаче. Не перед цією жінкою. Катя повільно випрямилась у кріслі.

— Я вас почула.

Клара Львівна уважно дивилась на неї, ніби оцінювала ефект своїх слів.

— Я не бажаю вам зла, Катерино. Але дитина має рости з батьком.

Після цих слів жінка встала. Спокійно поправила пальто. І пішла.

Двері зачинились. А Катя залишилась сидіти нерухомо.

У кабінеті стало нестерпно тихо. Вона дивилась перед собою, але нічого не бачила. У голові крутилась тільки одна думка.

Назар хоче дитину.

Просто… не від неї. І від цього було так боляче, що хотілось перестати дихати.

Телефон на столі засвітився.

«Кохана, я звільнюсь раніше. Давай сьогодні повечеряємо десь?»

І сердечко в кінці повідомлення.

Катя дивилась на екран довго. Надто довго. А потім повільно перевернула телефон дисплеєм вниз. Бо вперше за весь час не знала, чи хоче бачити Назара сьогодні.