Глава 40. Різдво для двох

Повернення додому після Домінікани виявилось дивним. Наче вони повернулись у своє звичне життя.  І водночас — ні.

Бо тепер усе було інакше.

Катя щоразу ловила себе на цій думці, коли Назар називав її дружиною.  Коли вони разом прокидались.  Коли ввечері обговорювали хто купить молоко.  Коли він залишав поцілунок на її скроні перед тим як розійтись по своїх офісах..

Вони більше не грали в стосунки.  Не звикали одне до одного.  Не придивлялись. Вони будували сім’ю.

Після відпустки життя закрутилося шалено швидко.

Робота навалилась одразу.  У Каті графік консультацій був розписаний майже на два тижні вперед.  У Назара — зустрічі, дзвінки, якісь термінові проєкти й постійні поїздки містом.

А між цим усім — квартира. Їх квартира. Після роботи вони їздили по магазинах, обирали меблі, посуд, рушники, лампи, декор.

Сперечались про дрібниці.

Катя хотіла тепле світло в спальні.  Назар казав, що від нього він засинатиме ще о сьомій вечора.

Катя вибирала пледи.  Назар не розумів навіщо їм п’ятий. Катя пояснювала, що пледи створюють атмосферу.  Назар відповідав, що атмосферу створює вона, а не пледи.

І вона сміялась.

Усе це було так по-домашньому правильно, що іноді Катя просто зупинялась посеред магазину і дивилась на чоловіка поруч.

На свого чоловіка. І досі не могла до кінця повірити.

Наближалось Різдво.  Для Каті це було важливо. Дуже.

В її родині завжди любили зимові свята. Мама готувала святкову вечерю. В домі пахло випічкою.  Горіли гірлянди.  Грали різдвяні пісні.

Для Каті це завжди було про тепло.  Про сім’ю.  Про дім.

І тепер уперше вона мала провести Святвечір у своїй власній родині. З Назаром.

Саме тому вона так вперто хотіла встигнути переїхати до свят.

І вони встигли.

24 грудня зранку привезли останні меблі. Величезний диван у вітальню, через який вони сперечались так довго.  Стільці на кухню.  Журнальний столик, який Назар називав “абсолютно непотрібною річчю”, але все одно купив, бо Каті він подобався.

Напередодні вони перевезли основні речі.

Тому квартира виглядала трохи хаотично.

Коробки стояли вздовж стін.  На підлозі лежали запаковані подушки.  На кухні ще не були розкладені всі тарілки.

Але Катя все одно дивилась навколо з таким щастям, ніби це був найкращий дім у світі.

Бо це був їх дім.

— Ми схожі на людей після пограбування, — задумливо сказав Назар, дивлячись на коробки.

Катя пирснула зі сміху.

— Це називається переїзд.

— Я досі вважаю, що люди мають народжуватись одразу з меблями.

— Ага. І одразу з іпотекою.

Назар обійняв її за талію і поцілував у скроню.

— І одразу з тобою.

Катя тільки усміхнулась.

Святвечір вона вирішила зробити особливим.

Їй хотілось традицій. Справжніх.

Тому ще за декілька днів Катя продумала меню, купила свічки, нову скатертину, маленькі декоративні гілочки ялини й навіть різдвяні серветки.

Назар спочатку дивився на це з легкою розгубленістю.

— Ти серйозно купила окремі серветки на Святвечір?

— Так.

— Люди взагалі помічають серветки?

Катя подивилась на нього так, ніби він щойно образив усе Різдво.

— Назара Громова щойно офіційно виключили зі списку людей з різдвяним настроєм.

— Я просто не знав, що серветки — це настільки серйозно.

— Це атмосфера.

— Знову атмосфера…

Але потім він мовчки допомагав їй розвішувати гірлянди. І навіть сам увімкнув різдвяний плейлист.

Катя готувала майже весь день. Кухня наповнилась запахами грибів, випічки, узвару і спецій.

Назар спочатку намагався допомагати. Але після того як неправильно зліпив вареники й отримав від Каті фразу:  “Ти зараз образив українську кухню”  — його урочисто вигнали з процесу.

Тому він сидів за кухонним островом, пив каву й спостерігав за дружиною. І ловив себе на дивному відчутті. Йому подобалось це. Не ресторани.  Не гучні вечірки.  Не статусність.

А ось це.

Катя в домашньому одязі.  Її волосся, зібране недбалим пучком.  Борошно на щоці. Її бурчання під ніс, коли щось не виходило.

Його дім пахнув їжею.  Теплом.  Життям. І це виявилось набагато цінніше за все інше.

Увечері вони нарешті сіли за стіл. За їх стіл.  У їх квартирі.

На кухні горіли свічки.  За вікном мерехтіли вогні міста.  Грала тиха різдвяна музика.

Катя дивилась на все це й відчувала дивне щемке щастя.

— Про що задумалась? — тихо спитав Назар.

Вона усміхнулась.

— Про те, що я дуже боялась. Що в мене цього ніколи не буде.

— Чого саме?

Катя обвела поглядом квартиру.

— Оцього.  Дому.  Сім’ї. Коханої людини поруч.

Назар дивився на неї уважно й тепло.

— У тебе це є. І буде завжди.

Після вечері вони довго стояли біля панорамного вікна у вітальні. Місто світилось різдвяними вогнями.

Катя стояла спиною до Назара, а він обіймав її за талію ззаду й легко погойдував у своїх руках. Так спокійно.  Так ніжно.

Катя поклала долоні поверх його рук.

— Знаєш, про що я думаю? — тихо спитала вона.

— Мм?

— Що через рік тут вже може бігати маленька людина.

Назар тихо засміявся їй у волосся.

— Я думав про це ще коли ми дивились квартиру.

— Серйозно?

— Ага. Просто тоді ти мене налякала своєю готовністю до дітей.

Катя повернула голову й усміхнулась.

— А зараз?

Назар поцілував її в скроню.

— А зараз мені ця думка дуже подобається.

Катя прикрила очі.

Попереду було ще багато всього. Проблеми.  Сварки.  Важкі дні.

Але зараз…  У цей момент…

Вона була абсолютно щаслива. Бо тепер вона була не одна.