Глава 38.Весілля

Катя хвилювалась так, ніби їй знову було вісімнадцять.

Пальці тремтіли, коли вона поправляла зачіску, а серце билося настільки сильно, що здавалося — його чують усі довкола.

— Дихай, — усміхнулась Марта, поправляючи складки сукні. — Ти зараз або розплачешся, або втечеш.

— Я вже близька до обох варіантів.

Катя нервово засміялась і глянула на себе у дзеркало.

Вона була щаслива. По-справжньому.

Сукня сиділа ідеально — легка, повітряна, ніби створена саме для цього місця. Волосся зібране у м’які хвилі, макіяж ніжний, майже непомітний. Усе було саме так, як вона колись уявляла.

Тільки ще красивіше.

Бо тоді у своїх мріях вона не знала, що дивитиметься на неї саме Назар.

У двері тихенько постукали.

— Можна? — визирнула мама.

І в Каті відразу защеміло всередині.

— Мамо…

Мама підійшла ближче й завмерла, розглядаючи доньку. Очі її миттєво заблищали.

— Яка ж ти в мене красива…

Катя ледь стримала сльози.

— Не починай, бо я зараз розревусь.

— Нареченим дозволено.

Вони тихо засміялися, а потім мама обережно поправила їй сережку.

— Він дуже тебе любить, Катю.

Катя усміхнулась.

— Я знаю.

І це було найважливіше.

За кілька хвилин Марта вручила їй букет.

Катя завмерла.

Великі ніжно-фіолетові троянди, оточені дрібними білими трояндочками. Легкі стрічки, ніжний аромат квітів і абсолютне відчуття того, що Назар продумав кожну дрібницю.

— Господи… — тихо видихнула вона.

До букета була прикріплена маленька записка.

«Я чекаю тебе біля вівтаря.
І, здається, все життя теж.
Твій Назар».

Катя прикрила очі й тихо засміялась крізь сльози.

— Він неможливий…

— Зате твій, — усміхнулась Марта.

Коли Катя вийшла надвір — у неї перехопило подих.

Океан шумів зовсім поруч.

Сонце вже починало хилитися до заходу, розливаючи довкола тепле золоте світло. Арка стояла просто на березі — прикрашена білими та ніжно-фіолетовими квітами, легкими тканинами, які колихав вітер.

Усе виглядало так красиво, що на мить Катя навіть забула дихати.

Попереду маленька Анюта серйозно розкидала пелюстки троянд, періодично озираючись, чи правильно йде хрещена.

Гості вже чекали.

Усі були вдягнені у світлі кольори, і Катя раптом зрозуміла — Назар запам’ятав навіть ту її випадкову фразу про фіолетовий дрес-код.

Колись вона просто показала йому відео весілля з соцмереж і сказала:

— Як гарно виглядає, коли в гостей одна кольорова деталь.

І він запам’ятав.

Мама була в легкій світлій сукні й ніжно-фіолетовій шалі. Мама Назара — у красивих сережках і бусах того ж кольору. Тато Назара навіть вдягнув метелик. Анюта — у білій сукні й маленькому віночку з фіолетових квітів.

Катя ледь усміхнулась.

Назар справді чув її. Завжди.

І тоді вона побачила його.

Він стояв біля арки й дивився тільки на неї.

Світлі штани. Біла сорочка з трохи розстебнутими верхніми ґудзиками. Підкачані рукави. Трохи засмагла шкіра.

Вітер ворушив його волосся, а в очах було стільки почуттів, що в Каті підкосились ноги.

Він виглядав не просто красивим. Він виглядав щасливим. Абсолютно.

Назар дивився на неї так, ніби вона була найкращим, що траплялось у його житті.

І саме в той момент Катя зрозуміла — усе було правильно.

Усі їхні складнощі. Сумніви. Страхи.

Цей шлях привів їх саме сюди. До океану. До заходу сонця. Одне до одного.

Коли Катя підійшла ближче, Назар тихо видихнув:

— Боже… яка ти красива.

Вона нервово засміялась.

— Ти теж нічого.

Він взяв її руку й легко поцілував пальці.

— Я зараз забуду всі слова.

— Тоді добре, що я теж хвилююсь.

Церемонію вела молода дівчина українською мовою. Її голос звучав м’яко й тепло серед шуму океану.

— Кохання — це не про ідеальних людей. Це про людей, які щодня обирають одне одного знову і знову…

Катя слухала — і відчувала, як очі знову стають вологими. Назар не відпускав її руки ні на секунду. І коли настав час обітниць — він першим зробив крок ближче. Кілька секунд мовчав, дивлячись їй просто в очі. А потім тихо сказав:

— Я довго жив так, ніби справжнє життя ще не почалось. Наче все попереду. І тільки коли з’явилась ти — я зрозумів, що таке насправді хотіти повертатися додому. Не в квартиру. Не в місто. А до людини.

Катя затамувала подих.

— Я не обіцяю, що завжди все буде легко. Я інколи впертий, інколи нестерпний, інколи занадто багато працюю. Але я обіцяю тобі інше — ти ніколи не будеш сама. Ні в погані дні. Ні в страшні. Ні в моменти, коли тобі здаватиметься, що весь світ проти тебе.

Його голос став тихішим.

— Я буду твоєю опорою. Людиною, на яку ти завжди зможеш спертися. І я зроблю все, щоб поруч зі мною ти почувалась коханою. Щодня. До самого кінця.

Катя вже не стримувала сліз. Назар усміхнувся й пальцем обережно витер одну сльозинку з її щоки.

— І ще… я дуже хочу прожити з тобою звичайне життя. З ранками, де ти бурчиш через будильник. З вибором диванів. З нашими дітьми. З твоїми улюбленими яйцями на сніданок і моєю згущенкою. Я хочу все це тільки з тобою.

Катя тихо засміялась крізь сльози. А потім настала її черга.

Вона кілька секунд просто дивилась на нього. На чоловіка, якого кохала, здається, значно довше, ніж дозволяла собі визнавати.

— Знаєш… я завжди боялась ризикувати почуттями. Мені простіше було все проаналізувати, пояснити, розкласти по поличках. Але з тобою це ніколи не працювало.

Назар усміхнувся куточком губ.

— Бо я хаос?

— Бо ти — моє кохання.

Він заплющив очі на секунду, ніби ці слова влучили просто в серце.

— Я не знаю, що буде через десять чи двадцять років. Але я точно знаю одну річ — поруч із тобою я хочу прожити кожен свій день. Навіть найскладніший.