Глава 35. Змова

Після тієї розмови в таксі Назар майже не спав.

Катя заснула поруч із ним, поклавши голову йому на плече, а він лежав і дивився в темряву стелі, усміхаючись сам до себе.

Вона сказала “так”.

Не на пропозицію — це вже було раніше.

На них. На майбутнє. На швидке весілля. І тепер Назар не хотів втрачати ні дня.

Коли Катя сказала, що хоче сонце, сукню, красиві фотографії й весілля лише для них двох — у нього в голові миттєво склалась картинка.

Білий пісок. Океан. Вітер у її волоссі. Легка сукня. І Катя, яка дивиться на нього так, ніби весь світ звузився до них двох.

Домінікана.

Ідея прийшла настільки швидко й чітко, що Назар навіть сів на ліжку серед ночі, взяв телефон і почав шукати рейси.

Вранці план уже був майже готовий. Через два тижні. Відпустка. Таємне весілля. І Катя не повинна здогадатись до останнього моменту.

Першою людиною, якій Назар подзвонив, була Марта.

— Ти нормальний? — це було її перше питання після того, як він виклав ідею.

Назар усміхнувся.

— Ні. Але це не новина.

Марта мовчала кілька секунд.

— Тобто ти реально хочеш організувати весілля за два тижні?

— Так.

— У Домінікані?

— Так.

— І Катя про це не знає?

— Саме так.

Марта розсміялась.

— Господи, вона тебе або дуже любитиме після цього… або вб’є.

— Сподіваюсь на перший варіант.

Марта ще трохи посміялась, а потім стала серйознішою.

— Добре. Що треба від мене?

Назар відкрив нотатки.

У нього вже був список. Сукня. Букет. Фото. Квитки. Готель. Церемонія. Обручки.

— Мені треба, щоб ви з Катею вибрали сукню, — сказав він. — Вона має закохатись у неї. Навіть якщо не купить одразу.

— Назар…

— Марто, я серйозно.

Вона видихнула.

— Добре. Це навіть цікаво.

— І ще… букет. Ти маєш дізнатись, який вона хоче.

— Ти зараз звучиш як людина, яка запускає спецоперацію.

— Так і є.

Марта засміялась.

— Адаму сподобається.

— До речі, Адам теж у справі.

— О, тепер я спокійна. Якщо Адам у темі — це вже мафія.

Наступні кілька днів Назар жив ніби подвійним життям.

Для Каті — усе було звичайно. Робота. Спільні вечері. Пошук меблів.

Жарти про диван, який вони ніяк не могли вибрати.

А паралельно Назар бронював авіаквитки, узгоджував церемонію, вибирав готель і читав про онлайн-шлюб через “Дію”.

В якийсь момент він навіть засміявся сам із себе. Хто б міг подумати, що він колись сидітиме о другій ночі й вивчатиме, як офіційно одружитися онлайн.

Але українські сервіси справді рятували. Пропозиція через “Дію”. П’ять днів очікування. Дата церемонії. Усе ідеально вкладалось у план.

В один із вечорів Назар раптом відклав телефон із черговими фотографіями диванів і сказав:

— У мене є пропозиція цікавіша.

Катя ліниво підняла очі.

— Якщо це знову кухня — я тебе вижену.

— Ні. Обручки.

Катя завмерла.

— Назар…

— Що? Ми ж все одно колись маємо їх обрати.

— Ти зараз звучиш так, ніби ми вибираємо мікрохвильовку.

— Ні, мікрохвильовку складніше. Там характеристик більше.

Катя засміялась і все ж пересунулась ближче до нього на дивані.

Вони відкрили сайт ювелірного магазину й почали гортати варіанти. Спочатку це було більше схоже на гру — Катя критикувала майже все.

— Ці занадто масивні.

— Ці схожі на гайки.

— О, а тут ніби кільце Саурона.

Назар сміявся, спостерігаючи за нею.

А потім вона раптом замовкла.

— Назар… дивись.

Вона повернула до нього телефон.

На екрані були обручки.

Незвичні.

Два тонкі переплетені обідки — один із білого золота, другий із жовтого. Простий дизайн, але чомусь від них було важко відірвати погляд.

Катя довго мовчки розглядала фото.

— Подобаються? — тихо запитав Назар.

Вона кивнула.

— Дуже.

— Чому саме ці?

Катя усміхнулась куточком губ.

— Вони мені нагадують нас.

Назар здивовано подивився на неї.

— Такі ж дивні?

— Такі ж різні, — тихо виправила Катя. — Але чомусь дуже добре поєднуються.

На кілька секунд у кімнаті стало тихо.

Назар дивився не на обручки.

На неї.

І в той момент подумав, що ніколи ще не був настільки впевнений у жодному своєму рішенні.

Найдивнішою частиною стала розмова з мамою Каті.

Назар хвилювався. Смішно.

Судові процеси його не лякали. Великі угоди — теж. А ось дзвінок майбутній тещі — дуже навіть.

Жінка відповіла теплим спокійним голосом. І Назар одразу зрозумів, у кого Катя така.

Вони проговорили майже годину. Про Катю. Про її дитинство. Про те, як вона вміє ховатись у собі, коли їй боляче.

— Вона дуже давно тебе любить, — несподівано сказала мама Каті.

Назар завмер.

— Знаю, — тихо відповів він.

— І дуже боялась цього почуття.

Він прикрив очі.

Йому раптом стало важко дихати від усвідомлення, скільки часу вони обоє втратили.

— Я хочу зробити її щасливою, — сказав він чесно.

— Тоді не відпускай її.

Після цієї розмови Назар ще довго сидів мовчки. Йому було дивно тепло. Наче він уже став частиною чогось більшого.

Родини.

Своїм батькам він подзвонив через день. Розмова вийшла складнішою. Мати довго мовчала після новини про Катю. Батько запитав лише:

— Це серйозно?

— Так.

— Ти впевнений?

Назар навіть усміхнувся.

— Абсолютно.

Він коротко розповів про Катю. Про квартиру. Про весілля. Про Домінікану.

Мати першою видихнула:

— Швидко ти.

— Я й так запізнився на кілька років.

На тому кінці настала тиша.

А потім мати тихо сказала:

— Якщо ти зараз говориш таким голосом… значить, цього разу все по-справжньому.