Глава 29. "Так" чи "Ні"

Ключі від нової квартири Катя тримала в руках так обережно, ніби це було щось крихке.

Хоча насправді крихкою зараз була не квартира.

А вона сама.

Бо все відбувалось надто швидко.

І водночас — дивовижно правильно.

В день оформлення документів вони обоє були виснажені. Підписи, папери, банк, ріелтор, дзвінки. До вечора Катя мріяла тільки про душ і сон.

Тому коли Назар написав:
“Не плануй вечір. У мене є ідея.”

Вона навіть не намагалася вгадати, що саме він задумав.

Коли вони піднялись у квартиру, Катя одразу помітила світло. М’яке. Тепле.

— Назар?..

Вона зайшла у вітальню й завмерла.

Посеред кухні стояв невеликий стіл. Накритий на двох. Світла скатертина, свічки, квіти, келихи з шампанським. І вечеря.

Нормальна, справжня, красива вечеря. Не доставка в контейнерах. Не перекус між зустрічами.

А їхня перша вечеря в їхній квартирі.

Катя повільно повернулась до Назара.

— Коли ти встиг?

Він трохи нервово усміхнувся.

— Взагалі я хотів зробити це на терасі. Але надворі холодно, а я не хочу, щоб ти захворіла.

Катя тихо засміялась.

І в цю секунду зрозуміла — вона щаслива настільки, що аж страшно.

— Це дуже красиво, — чесно сказала вона.

Назар підійшов ближче.

— Я хотів, щоб ти запам’ятала цей вечір.

Вона запам’ятає.

Катя знала це вже зараз.

Вони вечеряли повільно. Без телефонів. Без поспіху.

За панорамними вікнами темніло осіннє місто, у квартирі пахло свічками й квітами, а Назар весь вечір дивився на неї так, що Катя часом губила думки посеред речення.

— Що? — зрештою не витримала вона.

— Нічого.

— Брешеш.

— Просто думаю, яка ти красива.

Катя усміхнулась і зробила ковток шампанського.

— Ти сьогодні надто романтичний.

— У мене серйозний день.

— Квартиру купив?

— Дім.

Він сказав це так спокійно, що Катя на секунду затихла.

Дім.

Не квартира. Не нерухомість. Саме дім.

Після вечері вони ходили кімнатами й обговорювали меблі.

Катя вже бачила в голові майже все.

— Тут буде диван.

— Великий?

— Дуже.

— Щоб ти могла виганяти мене на нього після сварок?

— Саме так.

Назар засміявся.

Потім вони сперечались про стіл у вітальні, про колір штор і про те, чи потрібне крісло на терасі.

— Потрібне, — вперто сказала Катя. — Я хочу влітку сидіти тут вечорами.

— Тоді два крісла.

— Чому?

— Бо я теж тут сидітиму.

У квартирі було майже порожньо.

Тільки нове ліжко в спальні.

Те саме, яке Катя обирала пів години, довівши консультанта до нервового тремтіння питаннями про матрац.

Але дивним чином навіть ця порожнеча зараз здавалася затишною.

Бо вони вже заповнювали її собою.

У якийсь момент Назар увімкнув музику на телефоні. Тиху. Повільну.

Підійшов до Каті й простягнув руку.

— Потанцюємо?

— Посеред порожньої квартири?

— Це дуже романтично взагалі-то.

Катя усміхнулась і поклала долоню в його руку.

Він притягнув її ближче. Повільно. Бережно.

І вони почали танцювати просто серед напівпорожньої вітальні.

Катя поклала голову Назару на плече й прикрила очі. Їй було так спокійно поруч із ним. Так правильно.

Назар гладив її по спині повільними рухами, ніби боявся зруйнувати цей момент.

А потім раптом зупинився.

Катя підняла голову.

І побачила, що він дивиться на неї зовсім інакше. Серйозно. Глибоко. Так, що в неї всередині все завмерло.

— Я тебе кохаю.

Слова прозвучали тихо. Але Каті здалося, що вони заповнили собою всю квартиру.

Вона дивилась на нього й не могла стримати усмішку.

Бо чекала.

Мабуть, давно чекала саме цього моменту.

— Я тебе теж кохаю, — відповіла вона майже пошепки.

І Назар видихнув так, ніби весь цей час боявся не почути цього у відповідь.

Він провів пальцями по її щоці. Потім раптом усміхнувся. Трохи нервово.

І Катя насторожилась.

— Що?

— У мене ще дещо є.

— Назар…

Він дістав із кишені маленьку коробочку.

І Катя перестала дихати.

— Ти зараз серйозно?..

— Абсолютно.

Він відкрив коробочку з каблучкою. Красивою. Ніжною. Саме такою, яка їй би сподобалась.

— Станеш моєю дружиною?

Катя дивилась на нього мовчки. Її серце билося так сильно, що аж боліло.

— Назар… це дуже швидко.

— Я знаю.

— Ти розлучився кілька тижнів тому.

— І втратив достатньо років на життя, яке не було справжнім.

Він узяв її за руку.

— Я не хочу більше відкладати важливе. Не хочу грати в “колись потім”. Я знаю, чого хочу.

Катя нервово усміхнулась.

— Люди подумають, що я завагітніла.

Назар тихо засміявся.

— Нехай. Але я хочу, щоб потім ніхто не думав, що я покликав тебе заміж “по зальоту”. Ти заслуговуєш спочатку весілля.

Він провів пальцем по її долоні й тихіше додав:

— А дітей я хочу вже дуже скоро.

Катя відчула, як всередині все стискається від емоцій. Страшно. Ніжно. Правильно.

— Ти впевнений?

— Абсолютно.

— А якщо ми посваримось? Якщо не впораємось?

— Впораємось.

— Звідки така впевненість?

Назар усміхнувся.

— Бо я вперше в житті хочу не втекти від стосунків, а залишитись у них назавжди.

У Каті защипало очі. Вона дивилась на чоловіка перед собою й раптом дуже чітко зрозуміла: вона готова ризикнути. По-справжньому. Не думати про чужу думку. Не боятись. Просто бути щасливою.

Катя усміхнулась крізь хвилювання.

— Так.

Назар завмер на секунду.

— Так?

— Так, я стану твоєю дружиною.

Він поцілував її одразу.

Так, ніби стримував себе весь вечір.