Глава 28. Дім

Пошук квартири перетворився на їхню нову форму стосунків.

Катя навіть не думала, що вибір житла може так багато сказати про людину.

За два тижні вони переглянули більше двадцяти квартир.

І якщо спочатку це було весело й навіть романтично, то десь після дванадцятого перегляду Назар почав морально вмирати.

Особливо після фрази:

— Ні, тут кухня замала.

— Катю, вона двадцять квадратів.

— Але незручна.

Або:

— Мені не подобається форма кімнати.

— Це квадрат.

— Саме тому.

Назар тоді хвилину мовчав.

Потім подивився на неї абсолютно серйозно.

— Я починаю розуміти, чому люди винайшли іпотеку на тридцять років. Просто щоб не проходити це ще раз.

Катя засміялась.

Але не припинила прискіпливо розглядати кожну квартиру.

Її дратувало буквально все. Колір стін. Плитка. Вікна. Підлога. Дивне планування. Маленька ванна. Незручний район.

Назар спочатку терпляче ходив поруч, слухав її аргументи й навіть намагався сперечатись.

Але десь після п’ятнадцятого перегляду почав просто мовчки спостерігати, як Катя вкотре відкриває шафки на кухні й зосереджено дивиться на батареї.

— Ти точно психолог, а не прихований технічний інспектор? — спитав він одного разу.

— Я просто хочу, щоб нам було комфортно.

— Ми вже два тижні живемо в режимі “дивись, ще одна квартира”.

— Це важливе рішення.

— Я вже готовий купити тобі будь-яку, аби тільки більше не чути слово “ламінат”.

Катя розсміялась прямо посеред перегляду.

Ріелторка нервово посміхнулась разом із нею.

— Зате ти розумний чоловік, — сказала Катя пізніше, коли вони їхали додому. — Вирішив пропустити стадію ремонту. Знаєш, скільки пар розходяться під час нього?

Назар кинув на неї короткий погляд.

— Мені достатньо самого процесу вибору квартири. Якщо це триватиме ще місяць — я сконаю.

— Драматизуєш.

— Катю, учора ти відмовилась від квартири через “депресивний колір стін”.

— Він реально був депресивний.

— Він був бежевий.

— Саме тому.

Після цього Назар просто розсміявся.

Іноді йому здавалось, що він живе з найчарівнішою жінкою на світі й одночасно з найнестерпнішою. Але дивним чином навіть це йому подобалось.

Він бачив, як серйозно Катя ставиться до їхнього майбутнього. Вона не просто обирала квадратні метри.

Вона обирала дім.

Місце, де вони житимуть. Де будуть їхні ранки. Їхні вечері. Можливо, колись діти.

І Назар ловив себе на думці, що більше не боїться цих думок. Навпаки. Вони починали здаватися правильними.

Того вечора на перегляд він їхав майже без ентузіазму.

Ще одна квартира. Ще один ріелтор. Ще одне “ми подумаємо”.

Вони приїхали в новий житловий комплекс біля озера.

Тихий район. Багато зелені. Нові будинки. Парк неподалік.

Катя мовчала ще в ліфті, розглядаючи поверхи.

Назар уже знав цей її вираз обличчя.

Вона оцінювала.

Коли двері квартири відчинились, Назар навіть не одразу зрозумів, чому Катя завмерла.

Світла. Саме це слово першим прийшло йому в голову.

Великі панорамні вікна. Теплі кольори. Багато простору.

І тиша. Якась дивна домашня тиша.

Катя повільно зайшла всередину.

Мовчки.

Без своїх звичних коментарів.

Вона ходила з кімнати в кімнату, відкривала шафки на кухні, проводила пальцями по стільниці, зупинялась біля вікон.

Назар тим часом автоматично слухав ріелтора.

— Тут тепла підлога… автономне опалення… шумоізоляція…

І паралельно ставив питання. Ті самі, які зазвичай ставила Катя. Про електрику. Про ремонт. Про сантехніку. Про вентиляцію.

В якийсь момент він навіть зрозумів, що Катя мовчить уже занадто довго.

Вона стояла на терасі й дивилась униз, на парк. Вітер трохи ворушив її волосся.

І Назар раптом відчув дивне внутрішнє затишне тепло.

Ніби ця картинка вже стала частиною його життя.

Він підійшов ближче.

— Ну що? — тихо спитав він.

Катя повернулась до нього. І в її погляді було щось нове. Не аналіз. Не сумніви. А спокій.

— Мені подобається.

Назар навіть не одразу зрозумів.

— Що?

— Квартира. Мені подобається.

Він дивився на неї кілька секунд.

— Правда?

Катя ледь усміхнулась.

— Якщо тобі також — можемо оформлювати.

Назару здалось, що він не розчув.

За ці два тижні він уже звик до думки, що пошук триватиме вічно.

— Ти зараз не жартуєш?

— Ні.

Він ще раз повільно обійшов квартиру. І цього разу подивився на неї інакше.

Простора спальня з гардеробом. Світла дитяча кімната. Невеликий кабінет. Ще одна вільна кімната. Величезна кухня-вітальня з островом.

І тераса.

Тераса, на якій Катя зараз стояла так, ніби вже тут жила.

Назар видихнув. І раптом зрозумів:

так.

Це їхній дім.

Вперше за весь час він теж це відчув. Не просто “хороший варіант”. А саме дім.

Він повернувся до ріелтора.

— Оформлюємо.

Катя усміхнулась. І від цієї усмішки Назар відчув себе дивно щасливим. Ніби вони щойно зробили щось набагато важливіше за покупку квартири.

Дорогою додому Катя вже шукала меблі. Показувала йому дивани. Обирала кольори. Сперечалась про стільці.

— Нам потрібен великий стіл.

— Навіщо такий величезний?

— А якщо гості?

— Які?

— Наші.

Назар усміхнувся.

Наші.

Йому страшенно подобалось це слово в її устах.

Наступні дні він займався документами й оформленням.

А Катя — їхнім майбутнім житлом.

Іноді Назар ловив її ввечері з телефоном у руках, коли вона серйозно вибирала штори чи лампи.

І тоді він раптом усвідомлював: це вже не просто закоханість. Не просто пристрасть. Вони справді будували життя.