Глава 27. Перші сімейні звички

Понеділок почався зовсім не так, як усі попередні понеділки в Катиному житті.

Вона прокинулась від запаху кави.

Не від будильника. Не від поспіху чи внутрішньої тривоги через робочий день. А від теплого запаху обсмажених зерен і тихих звуків кухні.

Катя повільно розплющила очі й кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю. Потім перевела погляд убік.

Ліжко поруч було порожнім.

І це вже не викликало дивного відчуття чи незручності. Навпаки. Вона вже знала, де Назар.

На кухні. В її квартирі. У їхньому ранку.

Катя посміхнулась сама до себе й повільно підвелась із ліжка, накинувши на себе одну з футболок Назара. Вона пахла ним — чимось теплим, деревним і дуже заспокійливим.

Коли вона зайшла на кухню, Назар стояв біля плити в домашніх спортивних штанах і футболці, помішуючи щось на сковорідці.

— Ти прокинулась, — він навіть не обернувся одразу, ніби вже навчився відчувати її присутність.

— А ти захопив мою кухню.

— Це тепер спільна територія, — абсолютно спокійно відповів він.

Катя сперлась плечем об дверний отвір і якийсь час просто дивилась на нього.

На те, як він рухався по кухні впевнено й спокійно. Як відкривав шафки, ніби жив тут давно. Як наливав каву у дві чашки.

І її знову накрило цим дивним відчуттям правильності. Ніби так і мало бути. Ніби саме цього їй не вистачало всі ці роки.

— Що ти готуєш? — тихо спитала вона.

— Омлет. І тости.

— Ти мене балуєш.

Назар нарешті повернувся до неї й усміхнувся.

— Я тільки почав.

Катя тихо засміялась.

Вони снідали повільно. Без поспіху.

Обговорювали плани на день, робочі дзвінки, якісь дрібниці. І це було дивно прекрасно. Без надриву. Без істеричних емоцій. Без гри. Просто двоє людей, яким добре поруч.

Коли Катя почала збиратись, Назар стояв біля шафи й застібав годинник на зап’ясті.

— До речі, сьогодні можемо поїхати разом.

— Разом?

— У мене сьогодні немає зустрічей, працюю цілий день в офісі. Машину залишимо біля офісу, а після роботи заїдемо за продуктами.

Катя завмерла на секунду. Разом на роботу.

Це звучало… по-домашньому. Надто по-домашньому.

І саме тому їй це так сподобалось.

— Добре, — тихо відповіла вона.

Дорога до офісу була легкою.

У машині грала музика, Назар щось коментував про затори, Катя сміялась із його роздратування на водія попереду.

Коли вони заїхали на парковку офісу, Назар заглушив двигун і повернувся до неї.

— До речі.

— М?

— Мені подобається возити тебе на роботу.

Катя усміхнулась.

— Тобі подобається все, що пов’язано зі мною.

— Так і є.

Він сказав це настільки просто, що в Каті знову щось м’яко стиснулось усередині. Назар продовжив:

— Пообідаємо разом?

— Так.

—  О 13:30 зручно?

Катя переглянула свій розклад і відповілі згодою.

Ближче до обіду Назар написав їй коротке повідомлення.

“13:30 спільний обід. Не забудь. Це тепер сімейна традиція.”

Катя закотила очі, але усміхнулась.

У ресторанчику біля офісу було затишно й тихо.

Назар сидів навпроти, переглядаючи меню, але Катя помітила, що він дивиться не в меню.

На неї.

— Що? — не витримала вона.

— Нічого. Просто думаю, що ти дуже красива.

— Ти нестерпний.

— А ти закохана.

Катя фиркнула й зробила ковток води, приховуючи усмішку.

Коли принесли обід, Назар розрахувався раніше, ніж Катя навіть потягнулась до сумки.

— Наступного разу плачу я.

— Ні.

— Чому це?

Назар абсолютно спокійно відклав телефон.

— Бо в нашій родині чоловік платить за свою жінку.

Катя завмерла. Від того, як природно він це сказав. Не пафосно. Не демонстративно.

Просто… як факт.

В нашій родині.

Вона опустила погляд у тарілку, щоб сховати свою реакцію. Назар це помітив і ледь усміхнувся.

Після обіду він дістав телефон і відкрив добірку квартир.

— Дивись.

Катя пересунулась ближче.

Вони почали обговорювати райони, планування, інфраструктуру.

— Центр одразу ні, — сказала Катя.

— Погоджуюсь.

— Там шумно. І для дітей незручно.

Назар кинув на неї короткий погляд.

Для дітей.

Вона вже вкотре говорила про це так природно. Ніби десь у її голові це майбутнє вже існувало.

— Мені подобаються нові райони, — продовжила Катя. — Щоб були парки, школи, нормальні двори.

— І кав’ярня поруч.

— Це обов’язково.

Вони переглядали варіанти ще хвилин двадцять.

Каті сподобались кілька квартир. Світлі. Просторі. З великими вікнами. 

— Тоді завтра після роботи їдемо дивитись, — сказав Назар.

— А сьогодні?

— Сьогодні в нас важлива сімейна місія.

— Яка?

— Купити продукти.

Катя засміялась.

І чомусь саме ця проста фраза вдарила в серце сильніше за всі його зізнання.

Бо це вже було не про пристрасть. Не про флірт. Не про заборонені почуття.

А про життя. Про справжнє життя разом.

Ввечері вони повільно ходили супермаркетом, сперечаючись про йогурти й обираючи макарони.

Назар закинув у візок морозиво.

— Це навіщо?

— На випадок сімейних криз.

— Тобто?

— Я десь читав, що морозиво рятує стосунки.

— А ти підготувався.

— Я дуже серйозно ставлюсь до наших стосунків.

Катя похитала головою, сміючись.

А потім раптом усвідомила: вона щаслива. Не в моменті. Не тимчасово. А по-справжньому.

І це лякало не так сильно, як раніше.

_________________________________________________________________________

✨ Іноді справжня близькість — це не гучні слова.
А спільні сніданки, поїздки на роботу й суперечки біля полиці з макаронами ❤️