Глава 26. Простір для двох

Назар не любив відкладати важливі рішення. Особливо ті, які робили його щасливим.

Тому вже в неділю зранку квартира Каті нагадувала стихійне лихо локального масштабу.

На підлозі стояли сумки. Коробки. Якісь пакети. Дорожній чохол із костюмами. Дві пари кросівок біля дверей, які Назар “тимчасово” поставив ще годину тому.

І сам Назар посеред цього хаосу — у футболці й спортивних штанах — виглядав абсолютно задоволеним життям.

Катя стояла біля кухонної стійки з чашкою кави й спостерігала за ним із ледь помітною усмішкою.

— Я хочу нагадати, — сказала вона, — що ще вчора ввечері я жила одна.

— Співчуваю тобі.

— А сьогодні в мене вдома вже чоловік, який окупував ванну своїми баночками.

— Це не баночки. Це догляд.

Катя засміялась.

— Назаре, в тебе шампунів більше, ніж у мене.

— Я красивий чоловік. Це потребує ресурсів.

Він нахилився, щоб дістати ще якусь коробку, і Катя мимоволі затримала на ньому погляд.

Домашній. Спокійний. Її.

Ця думка все ще звучала незвично. Але приємно.

Назар поставив коробку на підлогу й підійшов до неї.

— Чого усміхаєшся?

— Думаю, що ти дуже швидко організував собі переїзд.

— Я діяв рішуче.

— Ти просто хотів зекономити й не платити за орендовану квартиру.

Назар серйозно задумався.

— Блін. А ти мене розкусила.

Катя пирснула. А він обійняв її за талію й нахилився ближче.

— А якщо чесно… пропозиція дуже вигідна.

— Так?

— Звичайно. Не треба платити за житло. В комплекті йде дуже спокуслива жінка…

Його рука повільно ковзнула по її спині.

— Яка ще й запальна в ліжку.

— Назаре…

— І іноді готує.

Катя засміялась і штовхнула його в плече.

— Іноді?

— Добре. Часто.

— От тепер схоже на правду.

Він поцілував її коротко. Легко. Так, ніби вже давно звик це робити. І від цього всередині ставало тепло.

Вони розкладали речі майже весь день. Точніше — Катя розкладала, а Назар більше її відволікав. То обійме посеред коридору. То почне цілувати шию, коли вона намагається складати рушники. То заявить, що йому терміново потрібна “перерва на поцілунки”.

— Ти жахливо неорганізований сусід, — пробурмотіла Катя, коли він знову завадив їй скласти його футболки.

— Я не сусід. Я твій чоловік.

Вона застигла.

— Що?

Назар теж ніби сам зрозумів, що сказав. І на секунду між ними зависла тиша.

Потім він усміхнувся.

— Ну… звучить непогано.

Катя відчула, як у грудях щось дивно здригнулось. Небезпечно ніжно.

Ввечері вони втомлено сиділи на кухні серед коробок і їли піцу просто з коробки.

Катя піджала ноги під себе на стільці. Назар сидів навпроти й дивився на неї занадто уважно.

— Що? — не витримала вона.

— Думаю.

— Це вже лякає.

— Нам потрібна більша квартира.

Катя здивовано моргнула.

— Що?

— Ну серйозно. Тут замало місця.

Вона озирнулась навколо.

— Назаре, це нормальна квартира.

— Для однієї людини — так.

— Нас двоє.

— Поки що.

Катя примружилась.

— Ти зараз дуже підозріло формулюєш речення.

Він усміхнувся.

— Я просто думаю наперед.

Назар відклав шматок піци й сперся ліктями об стіл.

— Я не хочу бути нахлібником у твоїй квартирі.

— Ти не нахлібник.

— Все одно. Я хочу, щоб у нас був спільний дім.

Ці слова прозвучали так просто. Наче це вже давно вирішено.

І Катя несподівано зрозуміла, що їй подобається це “у нас”.

— Тому пропоную так, — продовжив Назар. — Ми починаємо жити разом зараз. А паралельно шукаємо нашу квартиру.

— Нашу?

— Нашу.

Катя мовчала кілька секунд.

А Назар уважно дивився на неї.

— Добре, — сказала вона повільно. — А де б ти хотів жити?

— У будинку.

— Серйозно?

— Так.

— Ти ненормальний.

— Чому?

Катя відставила чашку.

— Бо будинок — це купа проблем. Сніг взимку. Територія. Дороги. Машина постійно потрібна.

— Зате простір.

— А квартира — це зручно.

Вона задумалась на секунду.

— Я б хотіла квартиру.

— О, психологиня любить комфорт?

— Психологиня любить не чистити сніг о сьомій ранку.

Назар засміявся.

— Добре. Я тебе почув.

Катя продовжила вже серйозніше:

— У місті все поруч. Магазини. Лікарні. Школи.

Вона говорила спокійно. Природно. Наче давно про це думала.

— Якщо є діти, то це зручніше.

Назар завмер. Катя не помітила цього.

— Але влітку я б хотіла дачу, — продовжила вона. — Або невеликий будинок за містом. Дітям корисно рости ближче до природи.

Вона раптом усміхнулась.

— Та й нам теж.

Назар мовчав. І дивився на неї так уважно, що Катя нарешті це помітила.

— Що?

Він не відповів одразу. Бо в голові раптом з’явилась дуже дивна картинка.

Катя.

Світла квартира. Дитячий сміх. Її волосся, зібране недбало наверх.

Маленька дівчинка, схожа на Катю очима. Або хлопчик із її усмішкою.

І він сам поруч. Не як гість. Не як чоловік у формальному шлюбі. А по-справжньому.

Родина.

Назар раптом зрозумів, що ця думка його не лякає. Навпаки. Йому сподобалось те, що він уявив. 

Дуже.

— Назаре?

Голос Каті повернув його в реальність.

Вона дивилась трохи розгублено.

— Ти про що так задумався?

Він усміхнувся повільно. Тепло.

— Про нас.

Катя ледь нахилила голову.

— І що надумав?

Назар дивився прямо їй в очі. Чесно.

— Що хочу з тобою дітей.

У Каті перехопило подих. А він продовжив спокійніше:

— Не зараз терміново. Не завтра. Але якщо це станеться раніше, ніж я планував… я готовий.

Тиша стала густою. Живою. Катя дивилась на нього так, ніби бачила вперше. А Назар раптом зрозумів, що говорить абсолютну правду.