Глава 25. Пропозиція

— Але це вже окрема розмова.

Катя примружилась.

— Назаре…

Він усміхнувся й потягнув її назад на диван.

— Не дивись так. Я ще нічого страшного не сказав.

— Оце твоє “нічого страшного” зазвичай закінчується тим, що в мене потім нервова система курить в куточку.

Він засміявся.

Тихо. Втомлено. Але щиро.

Катя любила цей його сміх. Особливо останнім часом. У ньому зникла напруга, яка раніше постійно жила в Назарі.

Він став… легшим.

Щасливішим.

— Добре, — сказав Назар, сідаючи зручніше. — Я скажу прямо.

Катя вже відчула, що зараз буде щось серйозне.

І не помилилась.

— Я хочу, щоб ми жили разом.

Тиша.

Катя навіть не одразу зрозуміла, що перестала дихати.

— Що?..

— Жили разом, — спокійно повторив Назар. — В одній квартирі. Засинали в одному ліжку. Сварилися через серіали. Купували продукти. Робили вигляд, що дорослі люди.

Катя нервово засміялась.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

Вона дивилась на нього кілька секунд.

Назар виглядав надто спокійним для людини, яка щойно перевернула її внутрішній світ догори дриґом.

— Назаре… це дуже швидко.

— Так.

— Ти навіть не сперечаєшся?

— А сенс? Це правда.

Катя провела рукою по волоссю.

— Ми разом… скільки? Кілька тижнів?

— Формально — так.

— А неформально?

Назар усміхнувся.

— Половину життя.

Катя закотила очі.

— Не маніпулюй.

— Я не маніпулюю. Я просто нагадую тобі, що ми знаємо одне одного дуже давно.

Вона відвернулась.

Бо проблема була не тільки в швидкості.

І Назар це зрозумів.

— Тебе хвилює не це, правда?

Катя мовчала кілька секунд.

А потім чесно сказала:

— Ти розлучився пару тижнів тому.

Назар кивнув.

— І якщо ми зараз почнемо жити разом… всі вирішать, що між нами все почалось ще під час шлюбу.

— А це важливо?

— Для мене — так.

Вона підняла на нього очі.

— Я не хочу бути “тією самою жінкою”.

Назар довго дивився на неї.

Спокійно.

Без осуду.

— Катю, — тихо сказав він, — ми ж знаємо правду.

— Але люди…

— Люди завжди щось говорять.

Він обережно взяв її за руку.

— Оля вже живе з іншим чоловіком. Думаєш, наші стосунки стануть для когось трагедією?

Катя зітхнула.

— Ти недооцінюєш людську любов до драм.

— А ти занадто сильно думаєш про чужу думку.

Боляче.

Бо влучив.

Катя замовкла.

Назар легенько погладив її пальці.

— Я багато думав у відрядженні.

— Це небезпечна фраза.

— Не перебивай, я зараз буду дуже переконливим.

Вона ледь усміхнулась.

І це його підбадьорило.

— Мій попередній шлюб був угодою, — спокійно сказав Назар. — Дуже довгою, виснажливою угодою. І знаєш, що я зрозумів?

Катя уважно дивилась на нього.

— Я більше не хочу втрачати час.

У грудях щось стиснулось.

— Назаре…

— Ні, послухай мене. Люди роками зустрічаються, щоб зрозуміти елементарні речі. Чи підходять вони одне одному. Чи можуть жити разом. Чи не маніяк перед тобою.

Катя пирснула зі сміху.

— Дуже романтично.

— Я стараюсь бути реалістом.

Він нахилився ближче.

— Але нам не треба витрачати роки на це все. Ми вже знаємо одне одного.

Катя мовчала.

Бо він мав рацію.

— Ти знаєш, який я, коли злий. Коли втомлений. Коли нервуюсь. Знаєш, як я поводжусь із людьми. Як ставлюсь до дітей. До друзів. До роботи.

Він легенько стиснув її долоню.

— І я знаю тебе.

Катя відчула, як серце починає битись швидше.

— Я знаю, що ти ненавидиш вівсянку.

— Це важлива інформація.

— Що коли хвилюєшся — починаєш прибирати.

— Неправда.

— Правда. Я бачив.

Вона закотила очі.

— Що ти не можеш заснути, якщо на когось образилась.

— Назаре…

— Що ти завжди допомагаєш людям, навіть коли виснажена.

Його голос став тихішим.

Теплішим.

— І що ти робиш мене щасливим.

Катя опустила очі.

Бо від цих слів ставало страшно.

І добре одночасно.

— Ми хочемо одного й того ж, — продовжив Назар. — Родину. Дім. Людину поруч.

Він раптом усміхнувся.

— У нас навіть є досвід сімейного життя.

Катя здивовано глянула на нього.

— Що?

— Аня.

Вона засміялась.

— Серйозно?

— Абсолютно. Ми вже проходили рівень “не дати дитині вмерти на вихідних”.

— Вона не збиралась помирати.

— Пам’ятаєш, як вона вирішила нагодувати кота пластиліном?

Катя голосно розсміялась.

— Боже…

— А ми героїчно рятували ситуацію.

Він дивився на неї з такою ніжністю, що в Каті почало щеміти в грудях.

— Нам добре разом, Катю.

Тихо.

Впевнено.

Без пафосу.

Просто факт.

— Ми любимо однаковий відпочинок. Подорожі. Ти так само, як і я, можеш годинами мовчати й не відчувати незручності.

— Це ще не означає, що побут буде ідеальним.

— Не буде.

Катя здивовано моргнула.

— Що?

— Не буде ідеальним, — спокійно повторив Назар. — Ми будемо сваритись. Дратувати одне одного. Ти точно почнеш психувати через мої речі.

— Я вже психую через твої речі.

— Бачиш? Ми вже майже сім’я.

Катя фиркнула.

А Назар усміхнувся й став серйознішим.

— Проблеми будуть. У всіх вони є. Але ми впораємось.

— А якщо ні?

Він навіть не задумався.

— Значить будемо вирішувати.

— А якщо я виявлюсь жахливою в побуті?

— Пізно. Я вже бачив тебе зранку без кави.

— Це не смішно.

— Дуже смішно.

Катя замовкла.

Всередині було страшно.

Але не через Назара.