Глава 23. Сліди присутності

Їхній вечір почався з ресторану.

Назар забрав Катю після роботи. З квітами.

Сьогодні це були темно-червоні троянди. Великі. З оксамитовими пелюстками і тонким, ледь солодким ароматом.

— Ти мене розбалуєш, — усміхнулась Катя, коли він простягнув їй букет.

— Я над цим працюю.

Він поцілував її в щоку,  відкрив дверцята машини. Це вже починало ставати звичкою.

Його турбота. 

Його постійна присутність поруч. І Катя ловила себе на тому, що їй це подобається все сильніше.

Ресторан був невеликий, затишний, із приглушеним світлом і тихою музикою. Назар сидів навпроти і майже весь вечір дивився на неї так, ніби не міг надивитися.

Катя спочатку ніяковіла від цього погляду. А потім перестала.

Бо в ньому не було гри.

Лише захоплення.

Після вечері вони ще довго гуляли містом.

Осіннє повітря було прохолодним, але приємним. Назар постійно тримав її за руку, іноді притягував ближче до себе, коли повз проїжджали машини чи повз проходив натовп людей.

Наче це було природно. Наче він давно звик берегти її.

Коли вони виходили з машини біля Катіного будинку,  Назар дістав невелику сумку.

Катя здивовано подивилась на нього.

— Це що?

— Костюм на завтра.

Він сказав це так буденно, ніби це абсолютно нормальна річ.

— Ти… приїхав з речами?

— Так.

Катя підняла брову.

— Самовпевнено.

Назар усміхнувся і зайшов у квартиру.

— Я ж казав. Мені подобається засинати з тобою.

Він поставив сумку біля шафи, дістав зубну щітку, дезодорант і спокійно поніс усе у ванну.

Катя стояла посеред кімнати й дивилась на це з дивним теплом всередині.

Це було так… по-домашньому. Без пафосу. Без великих слів.

Просто чоловік, який планував залишитись у неї ночувати — і подумав про чисту сорочку на ранок.

— У мене завтра важлива зустріч, — пояснив Назар, повертаючись до неї. — Я виїду рано. Не хочу витрачати час на заїзд додому.

— Тобто ти вже все вирішив?

Він підійшов ближче.

— Так.

Його руки лягли їй на талію.

— Якщо ти не проти.

Катя подивилась на нього кілька секунд.

А потім тихо сказала:

— Я не проти.

Він поцілував її повільно. Ніжно. І в цьому поцілунку було щось дуже доросле.

Не пристрасть заради пристрасті. А бажання бути поруч.

Вони заснули пізно.

Довго говорили. Лежали обійнявшись. І Катя вперше за дуже довгий час відчула дивне внутрішнє заспокоєння.

Наче поруч правильна людина.

Вранці Назар справді поїхав раніше.

Катя лише крізь сон відчула теплий поцілунок у скроню.

— Спи, — тихо прошепотів він.

І вона знову провалилась у сон.

Коли Катя прокинулась остаточно, квартира була тихою. Вона сонно пройшла на кухню, потім у ванну. І завмерла.

Поруч із її зубною щіткою стояла ще одна. Чорна. Назарова.

На стільці в кімнаті висів його піджак. На кухонному столі стояла чашка, з якої він зранку пив каву. І ці дрібниці раптом створили дуже дивне відчуття. Наче квартира вже не зовсім лише її.

Наче в ній з’явився хтось ще. І найнебезпечніше було те, що Каті це подобалось.

Вона повільно сіла на край ліжка й усміхнулась сама собі.

А потім впіймала себе на думці:

“А як це — жити разом?” Не ночувати іноді. А прокидатися разом щодня. Ділити побут. Сніданки. Вечори. І від цієї думки в грудях стало тепло.

Наступні два дні пролетіли швидко.

Назар був зайнятий роботою, але все одно знаходив час для неї.

Короткі повідомлення.
Дзвінки між зустрічами.
“Пообідала?”
“Сьогодні буде дощ, у тебе є парасолька?”
“Я скучив.”

І Катя непомітно почала чекати цих повідомлень.

Останній вечір перед відрядженням Назар запросив її до себе.

— Хочу, щоб ти побачила, де я живу, — сказав він прямо.

Його квартира була в новому житловому комплексі. Хороший район. Панорамні вікна. Дорогий ремонт. І абсолютно порожня атмосфера.

Катя помітила це майже одразу.

Тут було чисто. Стильно. Але… неживо. Ні фотографій. Ні книжок. Ні дрібниць, які роблять квартиру домом.

— Тут якось сумно, — чесно сказала вона, проходячи всередину.

Назар тихо усміхнувся.

— Бо це не дім.

Вона повернулась до нього.

— А що тоді?

— Місце, де я сплю.

І від цих слів чомусь стало щемко.

Бо вона раптом зрозуміла — Назар теж довгий час був самотнім. Навіть коли поруч хтось був. 

Того вечора готував він. Катя сиділа на кухонній стійці й спостерігала, як Назар готує пасту. У домашньому одязі. З закатаними рукавами футболки. Абсолютно розслаблений.

— Ти вмієш готувати, — здивувалась вона.

— Я дорослий чоловік, Катю.

— Це не відповідь.

Він засміявся.

— Просто мені рано довелося стати самостійним. Довелось навчитися.

Вечір вийшов напрочуд домашнім. Без ресторанів. Без красивих жестів. Просто вечеря, розмови й музика тихо на фоні.

І Катя раптом зрозуміла, що саме такі моменти подобаються їй найбільше. Не ідеальна картинка. А справжність.

Вночі вона залишилась у нього.

А вранці Назар приніс сніданок із кав’ярні поруч. Свіжу випічку. Круасани. Каву.

— Я купив мигдальні, в цій кав’ярні вони найкращі, — сказав він, ставлячи пакет на стіл.

Катя дивилась на нього й усміхалась.

— Дякую, ти мене так розбалуєш і я перестану готувати.

— Ти не повинна готувати, якщо не хочеш.

Він підійшов ближче. Обійняв її за талію.

— Повернусь через кілька днів.

Його голос став тихішим.

— І у мене буде до тебе серйозна пропозиція.

Катя підняла на нього очі. Вона була заінтригована, але вирішила почекати.

_________________________________________________________________________

Мені дуже цікаво:
чи змогли б ви так швидко впустити людину у свій простір? 🥺