Глава 22. Відчуття дому

Вони гуляли до самого вечора.

Без плану. Без поспіху. Просто йшли містом, говорили, заходили в маленькі кав’ярні, сміялись з дрібниць. І Катя все сильніше ловила себе на дивному відчутті — їй було легко. Настільки легко поруч із Назаром, що це навіть трохи лякало.

Наче так і мало бути завжди.

Сонце вже давно сіло, коли вони повільно йшли до її будинку. Назар тримав її за руку, час від часу переплітаючи пальці сильніше, ніби перевіряв — вона справді поруч.

Біля під’їзду він раптом зупинився.

— Я не хочу сьогодні з тобою прощатися.

Катя підняла на нього очі.

Він сказав це дуже спокійно. Без гри. Без натяку на флірт. Просто чесно.

— У мене через два дні відрядження, — тихіше додав він. — На кілька днів. І мені вже це не подобається.

Катя ледь усміхнулась.

— Ти драматизуєш.

— Ні. Я просто дуже швидко звик до тебе. Хочу з тобою провести весь час до нього.

Серце зрадницьки стиснулось.

Вона мовчала кілька секунд, потім тихо сказала:

— Можемо замовити вечерю.

В його очах одразу промайнуло щось тепле. Майже задоволене.

— Це офіційне запрошення?

— Не нахабній.

— Пізно, — усміхнувся він. — Я вже нахабний.

У квартирі Каті було тихо і затишно. Назар уже бував тут раніше, але зараз усе сприймалось інакше.

Тепер це був її простір, у який вона його впустила.

Він повільно оглядав квартиру, поки Катя скидала взуття в коридорі.

Світлі стіни. Книги на полицях. Аромасвічки біля дивану. Великий плед, недбало кинутий на крісло.

Все було дуже… її.

— Тобі тут пасує, — сказав він, проходячи далі.

— Ти вже це казав про кабінет.

— Бо це правда. Ти створюєш навколо себе затишок.

Катя усміхнулась куточком губ.

— Це зараз було як комплімент чи як психологічний аналіз?

— Як факт.

Вони замовили їжу майже без суперечок.

І Катю це здивувало.

Не було цього втомливого:
“А ти що хочеш?”
“Не знаю, а ти?”

Вони швидко домовились. Швидко обрали фільм.

І коли Назар влаштувався поруч на дивані, підтягнувши її до себе під бік, Катя раптом впіймала дивну думку. Їй комфортно. По-справжньому.

До цього її дратувала сама ідея, що хтось лишається в неї на ніч. Їй завжди хотілось простору. Тиші. Самотності після довгого дня.

А зараз…

Зараз чужий чоловік сидів у її квартирі в розстібнутій сорочці, закинувши руку їй на плечі, і вона не хотіла, щоб цей вечір закінчувався.

Навпаки. Їй подобалось.

Вони майже не дивились фільм. Постійно відволікались. Говорили. Сміялись. Цілувались.

Назар гладив її пальці, зап’ястя, волосся. Ніби не міг перестати торкатись. І Катя вже не намагалась відсунутись чи втекти від цього.

Пізніше вони лежали в ліжку, і Катя сонно влаштувалась у нього на грудях.

— Мені подобається тут прокидатися, — тихо сказав Назар, перебираючи її волосся.

— Ти ще не прокинувся тут.

— Це аванс.

Вона тихо засміялась.

— Самовпевнений.

— Щасливий.

Катя підняла голову. Подивилась на нього уважніше.

Він сказав це легко. Але щиро. І в грудях знову стало тепло.

Вранці вона прокинулась першою. Кілька секунд просто лежала і дивилась на нього.

Спокійний. Розслаблений. Такий домашній зараз.

Важко було повірити, що це той самий Назар, якого всі звикли бачити холодним, стриманим і жорстким.

Катя обережно вибралась із ліжка, щоб не розбудити його. На кухні вона відкрила холодильник і задумалась.

Що взагалі готують чоловікам, які тобі подобаються?

І тут вона згадала.

Згущене молоко.

В студентські роки Назар додавав його всюди. У каву. У млинці. У сирники. Одного разу навіть їв ложкою просто з банки.

Катя тоді сміялась з цього.

А він казав:
“Ти нічого не розумієш. Це їжа богів.”

Вона відкрила холодильник і усміхнулась, побачивши банку згущеного молока.

— Ну що ж…

Оладки здавались гарною ідеєю.

Коли вона вже стояла біля плити, Назар прокинувся від запаху. Він зайшов на кухню сонний, розкуйовджений і майже неможливо привабливий. В одних лише темних боксерах. Катя ледь не впустила лопатку.

— Добрий ранок, — хрипло сказав він.

І одразу підійшов ближче, обіймаючи її зі спини. Теплі руки ковзнули по талії. Він уткнувся носом їй у шию.

— Що так пахне?

— Не заважай, — одразу сказала Катя, намагаючись звучати суворо. — Іди сядь.

— Мною командують?

— Так.

— Мені подобається.

Він таки сів за стіл. І просто спостерігав. За тим, як вона готує. Як закушує губу, коли перевертає оладки. Як іноді поправляє волосся. І Назар раптом зрозумів, наскільки йому подобається цей момент. 

Не секс. Не пристрасть. А це.

Кухня. Ранок. Жінка, яка готує для нього сніданок.

І найсмішніше — Катя навіть не любила солодкі сніданки. Вона завжди обирала яйця в будь-якому вигляді. А зараз стояла біля плити через нього.

Йому стало тепло від цієї думки.

І несподівано в голову прийшло інше. За всі роки шлюбу Оля жодного разу не готувала йому сніданок. Вона любила довго спати. Тому Назар завжди готував собі сам. І зараз контраст вдарив несподівано сильно.

Бо тут усе було інакше. Живе. Справжнє.

Катя поставила перед ним тарілку.

— Оладки зі згущенкою. Сподіваюсь, ти досі це любиш.

Назар подивився на неї так, що вона навіть ніяково відвела очі.

— Катю…

— Що?

— Ти мене зачарувала ще сильніше.

Вона засміялась.

— Це неможливо.

— Повір мені, дуже навіть можливо.

Сніданок пройшов легко.

Вони говорили про дурниці. Про студентські роки. Про те, як Марк одного разу програв бажання і бігав гуртожитком у жіночому халаті.

Катя сміялась так щиро, що Назар не міг відвести погляду. Йому подобалось бачити її такою. Розслабленою.