Глава 21. Ранок, який не хочеться закінчувати

Кав’ярня була маленька. Затишна настільки, що з першого кроку здавалося — тут завжди тихо, тепло і ніхто нікуди не поспішає.

Саме те, що потрібно після ночі, яка перевернула все.

Катя сіла біля вікна. Осіннє сонце м’яко лягало на стіл, ковзало по чашках, по її руках.

Вона ще не до кінця усвідомлювала, що відбувається. Але точно знала — їй добре.

Назар сів навпроти, але майже одразу подався вперед, ніби ця відстань між ними його не влаштовувала.

Його рука лягла на її долоню. Просто. Наче так було завжди.

Катя ледь усміхнулась. Він не прибирав руку. Навпаки — великим пальцем ледь проводив по її шкірі, ніби звикав.

А вона… мліла. Від кожного дотику. Від того, як природно це виглядає.

— Ти дуже тиха, — сказав він, уважно дивлячись на неї.

— Я думаю, — відповіла вона чесно.

— Про що?

Катя на секунду задумалась.

— Про те, що мені добре.

Назар усміхнувся. І ця усмішка була не переможною. Не самовпевненою. Теплою.

— Це добре, — тихо сказав він.

Офіціант приніс меню.

Катя відкрила його,  пробігтись очима, як Назар нахилився ближче.

— Давай зіграємо в гру.

Вона підняла брову.

— Яку?

— Я вгадаю, що ти замовиш.

Катя ледь усміхнулась.

— Серйозно?

— Абсолютно.

Вона закрила меню і відклала його на стіл.

— Добре. Пробуй.

Назар  не задумувався довго.

— Омлет. Тост з лососем. І латте без цукру.

Тиша.

Катя дивилась на нього, не кліпаючи.

— Ти зараз жартуєш?

— Ні.

— Це… — вона засміялась, — це саме те, що я хотіла замовити.

Назар задоволено відкинувся на спинку стільця.

— Я знав.

— Звідки? — вона щиро не розуміла.

Він знизав плечима.

— Обирав між сирниками і омлетом.

— І?

— І згадав, що ти завжди обираєш яйця на сніданок. У будь-якому вигляді.

Катя здивовано дивилась на нього.

— А вівсянку ненавидиш, — додав він спокійно.

Вона засміялась.

— Це вже трохи страшно.

— Чому?

— Бо ти виявляється знаєш про мене занадто багато.

Назар нахилився ближче.

— Ти просто була під наглядом всі ці роки.

Він сказав це жартома. З легкою усмішкою. Але в його очах було щось інше. Щось глибше.

Катя на секунду затримала подих.

— І давно?

— Досить давно, — відповів він тихіше.

І от тут щось у ній тихо завібрувало. Бо це було не про контроль.  Це було про інтерес. Про увагу. Про те, що він дивився. Запам’ятовував. Знав.

Їхній сніданок був простим. Але водночас особливим.

Осінь. Люди. Машини.

Світ, який не знає, що в неї всередині зараз перевертається все. Його рука знову знайшла її. Цього разу він переплів їх пальці. І не відпустив.

— Не лякає? — запитав він.

Катя повернулася до нього.

Подивилась прямо.

— Ні.

І це була правда.

Її не лякало. Її це… зачіпало. Глибше, ніж вона готова була визнати. 

Їли вони повільно.

Розмовляли про дрібниці. Сміялись.

Назар час від часу нахилявся до неї — щось сказати тихіше, ніж потрібно. Торкнутись. Провести рукою по її зап’ястку. Поцілувати в скроню.

І кожен раз Катя відчувала, як всередині щось плавиться. Розчиняється.

Телефон тихо завібрував. Катя кинула погляд на екран і ледь усміхнулась.

— Марта? — одразу вгадав Назар.

— Мгм, — кивнула Катя. — Питає, чи я дісталась додому… і як у тебе справи.

Вона підняла на нього очі. І там вже була ця м’яка змова.

— І що ти відповіси?

Катя на секунду задумалась. Потім без слів взяла його за руку. Їхні пальці переплелися легко, ніби завжди це робили. Вона підняла телефон, зробила фото.

Їхніх рук. Його великої долоні. Її — в ній.

І відправила. Текст був короткий:
“Я щаслива. Все розповім потім.”

Вона підняла очі на Назара.

— Все таки від Марти не хочу приховувати.

Він усміхнувся. Тепло. Спокійно.

— І не треба.

Йому сподобалося. Не просто те, що вона написала Марті. А як вона це зробила. Без зайвих слів. Без страху. Як факт.

— Вона буде рада, — сказав він.

— Я знаю.  Але іншим Ми ж не будемо зараз розповідати?

Він одразу зрозумів.

— Ні.

Без паузи.

— Як ти хочеш — так і буде.

Вона видихнула. Полегшено.

— Дякую.

Назар нахилився ближче.

— Але довго ховати тебе я не збираюсь.

Катя засміялась.

— Я не ховаюсь.

— Ще як ховаєшся.

Вона хитнула головою.

— Я просто… хочу трохи часу.

— Добре.

Пауза.

— Але я все одно буду поруч.

Катя подивилась на нього. І в цей момент чітко зрозуміла одну річ.

Він не відступить.

І вперше це її не лякало.

Коли вони вийшли з кав’ярні, повітря було свіже. Осіннє.

Назар одразу притягнув її ближче, обіймаючи за плечі. Наче це найприродніша річ у світі.

Катя не опиралась. Навпаки — притулилась.

— Куди далі? — запитав він.

Катя на секунду задумалась. І вперше за довгий час не будувала план наперед.

— Не знаю, — відповіла вона чесно.

Назар усміхнувся.

— Мені підходить.

І вони пішли вперед. Без чіткого маршруту. Але разом.

Вони разом.

Але чи надовго?

Що думаєте ви? 💬