Право На Тебе

Глава 20. Ранок

Катя прокинулась не одразу. Повільно. М’яко. Наче її ніхто не поспішав повертати в реальність.

Спочатку було тепло. Потім — відчуття.

Чиїсь руки. Спокійні. Сильні. Знайомі.

Вона не відкривала очі ще кілька секунд. Просто лежала, дозволяючи собі прожити цей момент до кінця. І тільки потім згадала.

Вчора. Його. Себе. Їх.

Очі відкрились повільно.

Назар.

Він лежав поруч, на боці, обличчям до неї. Не спав. Дивився. Спокійно. Уважно. Так, ніби не хотів пропустити жодної миті.

Катя ледь усміхнулась.

— Давно не спиш?

— Давно, — тихо відповів він.

Його голос був іншим. М’якшим. Глибшим.

Вона трохи посунулася ближче. Інстинктивно. Без сумнівів.

І це здивувало її саму. Ніякої незручності. Ніякого “що тепер”. Тільки… правильно.

Назар провів рукою по її волоссю, заправляючи пасмо за вухо.

— Як ти?

Катя задумалась на секунду. Прислухалась до себе.

— Спокійно, — тихо сказала вона. — І… добре.

Він ледь кивнув. Наче саме це й хотів почути. Його рука ковзнула вниз, знаходячи її долоню. Переплів пальці.

І не відпустив.

Навпаки — підніс її руку до губ. Один поцілунок. Потім ще. Повільно. Зосереджено. Наче це щось важливе.

Катя затримала подих. Це було навіть інтимніше, ніж усе, що було вночі.

— Знаєш, — тихо сказав він, не відриваючись від її руки, — для мене це було не просто…

Він зробив паузу. Наче підбирав слова.

— Не просто фізичне задоволення, а щось більше.

Катя дивилась на нього. Уважно.

— Я це відчуваю, — відповіла вона.

Назар підняв на неї погляд. І в цьому погляді не було звичного для нього контролю. Тільки чесність.

— Це було про тебе, — сказав він. — Про те, що я хотів саме тебе. Не зараз. Не вчора. Давно.

Катя відчула, як щось тепле розливається всередині. Глибше. Сильніше.

— І це було… правильно, — додав він тихіше.

Вона посміхнулась.

— Я знаю.

І це не були слова “щоб заспокоїти”. Це була правда. Вона відчувала себе дивно легко. Наче щось, що довго тримало її, відпустило.

Наче вона нарешті дозволила собі жити не “як треба”, а “як хоче”.

І поруч з ним це не лякало. Навпаки. Заспокоювало.

Катя трохи підтягнула ковдру, але не віддалялась. Навпаки — притулилась ближче, поклавши голову йому на плече.

Назар одразу обійняв її. Просто. Природно. Наче так і мало бути.

Вони мовчали. І це мовчання не тиснуло. Було наповненим. Живим.

— Я б залишився тут ще на весь день, — тихо сказав він.

Катя тихо усміхнулась.

— Я теж.

Пауза.

— Але ми не зможемо, — додала вона.

— Зможемо, — заперечив він майже одразу.

Вона підняла голову, подивилась на нього.

— Назаре…

— Що?

— Я не готова зараз виходити до всіх і робити вигляд, що нічого не сталося. Або… що сталося.

Він кілька секунд мовчав. Потім кивнув.

— Добре.

Без суперечок. Без тиску.

— Як ти хочеш?

Катя на секунду задумалась.

— Поїхати. Спокійно. Без пояснень. Просто… в місто.

— І?

— І поснідати десь по дорозі.

Легка усмішка.

— Вдвох.

Назар посміхнувся.

— Мені подобається цей план.

Він знову притягнув її ближче. Коротко поцілував у волосся. Не поспішаючи відпускати.

— Але спочатку… — тихо сказав він.

Катя підняла брову.

— Що?

— Я не відпущу тебе так швидко.

Вона тихо засміялась. І в цьому сміху не було напруги. Тільки легкість.

Вони ще трохи полежали разом. Говорили ні про що. І водночас — про важливе. Про дрібниці. Про відчуття. Про те, що між ними не потрібно підбирати слова.

Потім — душ. Разом. Без поспіху. Без сорому. Наче це вже їх звичний ранок.

І це знову вразило Катю. Наскільки все природно. Наскільки легко. Наче вони не почали щось нове.

А просто… повернулись туди, де давно мали бути.

Коли вони вийшли, реальність почала повертатись. Але вже не так різко. Не так боляче. Вона була іншою. Бо тепер вони були разом.

— Поїхали? — спитав Назар, дивлячись на неї.

Катя кивнула.

— Поїхали.

І вперше за довгий час вона не думала, що буде далі.

Бо вперше їй було достатньо того, що є зараз.

_________________________________________________________________________

Вони обрали одне одного.

Але світ навколо ще не сказав свого слова…