Глава 19. Без дороги назад

Назар стояв біля вікна вже, здається, вічність.

Темрява за склом повільно густішала. Десь у далині лунали голоси, сміх, музика — життя продовжувалось. Але не тут.

Тут усе завмерло.

Він навіть не сідав. Не міг. Напруга в тілі не дозволяла розслабитись. Пальці час від часу стискались у кулак і знову розтискались.

Вона прийде?

Це питання билося в голові з моменту, як він вийшов із тієї парної.

Назар провів рукою по потилиці, різко видихнув.

Він дав їй вибір. Вперше — без тиску. Без кроку назустріч. Просто… залишив двері відчиненими.

І тепер чекав.

Хвилини тягнулись повільно. Нестерпно повільно. Кожен звук за дверима змушував напружитись. Не вона. Знову не вона.

Він вже майже усміхнувся сам до себе — гірко, коротко.

«Добре. Значить, не сьогодні.»

Але в цей момент…

Тихий стукіт.

Назар завмер. Серце вдарило різко. Сильно. Він не відповів одразу. Наче боявся, що якщо заговорить — це зникне. Що це не вона.

Ще один стукіт. Трохи сміливіший.

Він повільно підійшов до дверей. Відчинив.

Катя.

Вона стояла на порозі. Трохи розгублена. Трохи напружена. Але… тут. Її очі піднялись на нього. І в них було все.

Сумнів. Страх. Бажання.

Вибір.

Назар кілька секунд просто дивився на неї. Наче перевіряв, чи це реально. Потім тихо сказав:

— Ти прийшла.

Катя ковтнула повітря.

— Я… — вона на секунду запнулась. — Я не хочу більше тікати.

Цього було достатньо. Назар зробив крок назад, даючи їй зайти. Закрив двері.

Тиша. Така гучна, що в ній чулись їхні подихи.

Він підійшов ближче. Зупинився буквально за крок.

— Ти розумієш, що дороги назад не буде?

Його голос був тихим. Але твердим.

Катя не відвела погляду.

— Розумію.

Пауза.

— І?

Вона зробила цей останній крок сама.

— І я не хочу назад.

Це було не голосно. Але достатньо.

Він відступив, пропускаючи її всередину.

Двері зачинились. І разом із ними — усе інше.

Він підійшов повільно. Не торкаючись. Даючи їй останній шанс відступити. Вона не зробила крок назад. Навпаки. Підійшла ближче сама. І ця відстань між ними зникла.

Його рука ковзнула по її щоці, зупинилась на шиї. Пальці трохи стиснулись, ніби перевіряючи, що вона справжня.

Катя затримала подих. І першою підняла погляд.

Це був не початок. Це було продовження того, що вже давно жило між ними.

Назар не стримався. Поцілунок накрив різко, глибоко — ніби він більше не мав права чекати.

Катя відповіла одразу. Без паузи. Без обережності.

Її руки ковзнули по його плечах, вплелися в волосся. Вона притягнула його ближче, ніж він планував.

Назар тихо видихнув їй в губи. Це було вже не про ніжність. Це було про потребу.

Його руки спустилися по її спині, зупинились на талії — і стиснули сильніше. Він відчув, як вона відгукнулась. Як її тіло буквально підлаштовується під нього.

Це зірвало остаточно.

Він притис її до себе, даючи відчути всю напругу, яка накопичувалась тижнями.

— Назар… — тихо, але вже без заборон.

Його губи спустились нижче — до її щоки, до шиї. Повільніше. Відчутніше.

Катя закрила очі.

Її пальці ковзнули вниз по його грудях, ніби вивчаючи. Наче перевіряючи, що це не сон. Його тіло було гарячим. Напруженим. Живим.

Вона затримала руку на мить — і Назар перехопив її пальці, притис до своїх губ. Цей жест був повільнішим за всі поцілунки. І від цього ще сильнішим.

— Ти навіть не уявляєш… — видихнув він.

— Уявляю, — тихо відповіла вона.

І знову потягнулась до нього. Тепер уже впевнено.

Їх рухи ставали менш хаотичними. Але не менш жадібними.

Він допоміг їй звільнитися від зайвого — не поспішаючи, але й не стримуючись. Кожен дотик залишав слід. Кожен рух відгукувався в обох.

Катя на секунду завмерла, коли відчула, як близько він став. Занадто близько.

Але замість того, щоб відступити — вона провела долонями по його плечах, по спині, притягуючи ще.

Це було вже не про сумніви. Це було про бажання, яке вони більше не контролювали.