Глава 17. Занадто близько

У бані було тепло. Навіть занадто. Повітря густе, вологе, наповнене запахом дерева і гарячого каміння.

Катя зайшла останньою. І перше, що вона побачила — його.

Назар уже був там. У одному рушнику. Вологе волосся. Краплі води на шкірі. Тіло розслаблене, але сильне. Занадто живе. Занадто близьке.

Катя на секунду завмерла. І одразу відвела погляд. Наче це могло щось змінити.

Вона швидко оцінила простір і сіла якомога далі від нього. Максимальна дистанція. Наскільки це було можливо.

Розмова почалась легко. Хтось жартував, хтось обговорював день, гру у волейбол, шашлики.

Катя намагалась включитися. Але тіло її не слухалось. Вона відчувала його присутність. Навіть не дивлячись. Відчувала, як він рухається, як сідає зручніше, як проводить рукою по потилиці…

І цей жест. Той самий. З її сну.

Серце різко вдарило.

Катя заплющила очі на секунду.

Ні.

Тільки не зараз. Вона стиснула пальці. Контроль. Потрібен контроль.

— Тобі жарко? — почувся його голос.

Вона відкрила очі. Він дивився прямо на неї.

— Нормально, — коротко відповіла вона.

— Ти червона.

— Тут всім жарко.

— Не всім так, як тобі.

Це було сказано спокійно. Але вона відчула підтекст.

Катя нахилилась вперед, ніби поправляючи рушник на колінах.

— Ти завжди такий спостережливий?

— Тільки коли мені це важливо.

Тиша.

І ніби за сигналом, розмова навколо почала згасати.

— Пішли трохи охолонемо, — сказав хтось.

— Так, вже досить на сьогодні.

Люди почали підніматись, сміятись, виходити один за одним, випускаючи хвилі гарячого повітря назовні.

Катя не одразу зрозуміла, що відбувається.

А потім… Тиша.

Вона підняла очі.

В парній залишились тільки вони. Серце вдарило різко.

— Я… теж піду, — швидко сказала вона, підводячись.

Вона навіть не встигла зробити крок. Його рука перехопила її за зап’ястя. Різко. Але не грубо.

— Назаре…

Він потягнув її на себе. І наступної секунди вона вже сиділа у нього на колінах.

Все сталося занадто швидко, щоб подумати. І занадто правильно, щоб зупинитись.

Його рука лягла їй на спину, притискаючи ближче. І він поцілував її. Не обережно. Не питаючи. Глибоко. Жадібно. Так, ніби стримувався занадто довго.

Катя на секунду завмерла.

І відповіла. Так само. Без контролю. Без думок.

Його губи, тепло, подих — все накрило хвилею, від якої вже не хотілось рятуватись. Вона відчула, як його рука сильніше стискає її, як він притягує її ближче. Як між ними зникає будь-яка дистанція.

Як це стає… занадто. І водночас — саме так, як потрібно.

Її пальці вплелись у його волосся. Його губи ковзнули нижче. Подих збився.

Світ звузився до цього моменту. До нього. І до того, як вона його хоче.

Першим відсторонився він. Різко видихнув. Його чоло торкнулось її скроні.

— Я хочу, щоб ти сама зробила вибір, — тихо сказав він.

Його голос був хрипким. Справжнім.

— Без тиску. Без виправдань.

Катя ледве дихала.

— Якщо ти хочеш ризикнути…

Пауза.

— Я в будиночку номер сім.

Він підняв її з колін. Повільно. Але коли вона встала, тіло все ще пам’ятало.

Вона відчула. Його. Його збудження. І це вдарило сильніше, ніж будь-які слова.

Назар подивився на неї ще секунду.

І вийшов. Просто. Залишивши її одну. З вибором.

_________________________________________________________________________

Вони переступили межу.
Але найцікавіше починається не там.

Що б ви зробили на місці Каті:
вийшли б за ним у будиночок чи зупинились би? 👀