Глава 15. День ікс

Назар приїхав першим. Це було свідоме рішення.

Йому потрібно було відчути простір. Побачити, як усе влаштовано. Зрозуміти, де вона буде, де він зможе залишитись з нею наодинці.

Сьогодні все мало зрушити. Без відкатів. Без “потім”.

Він вийшов із машини, повільно оглянув територію.

Комплекс був ідеальним для таких подій — закритий, просторий, трохи віддалений від міста. Котеджі, альтанки, запах дерева і диму від мангалів, десь далі — блиск води. Уже зараз було чути сміх і музику.

Люди приїжджали поступово.

Назар провів рукою по потилиці, вдихнув глибше.

Сьогодні.

Він навіть не намагався себе заспокоїти. Йому подобалося це відчуття. Передчуття.

Котедж він обрав заздалегідь. Невеликий. Окремий. Трохи осторонь від основного руху.

Ідеально.

Він кинув ключі на стіл, швидко оглянув приміщення.

Ліжко. Душ. Тиша.

Назар усміхнувся.

— Підійде.

Він не думав “якщо”.

Він думав “коли”.

Гості почали з’їжджатися поступово.

Звичні обійми, жарти, голосні привітання Марка. Але вже за перші пів години Назар відчув — сьогодні все трохи інакше.

Погляди. Пауза в розмовах. Те саме невисловлене “ми бачили пост”.

Першим не витримав один із друзів:

— Слухай, це правда?

Назар спокійно перевів на нього погляд.

— Правда.

— Ви реально розлучились?

— Реально.

Ще хтось втрутився:

— А що сталося?

І ось тут Назар ледь усміхнувся. Не роздратовано. А стримано. Контрольовано.

— Вся інформація вже є в пості, — сказав він рівно. — Більше коментарів не буде.

Пауза. Кілька секунд тиші.

Він перевів погляд на Марка, який саме щось розповідав іншій частині компанії.

— І давайте не забувати, — додав Назар спокійніше, але вже з легкою твердістю в голосі, — сьогодні не про мене.

Він зробив ковток напою.

— Сьогодні день народження Марка.

Наче поставив крапку. Тему закрили. Хтось перевів розмову. Хтось пожартував.

Але напруга не зникла повністю. Вона просто стала тихішою.

Його увага весь час була в одному місці — на в’їзді.

Він чекав. І коли нарешті побачив знайому машину, тіло відреагувало швидше за думки.

Катя.

Вона вийшла не одна. Марта, Адам, маленька Аня.

Назар автоматично зробив крок вперед. Спочатку — до хрещениці.

— Ого, хто це тут у нас?

Аня зраділа, як тільки його побачила.

— Назар!

Він підхопив її на руки, легко закружляв.

— Та ти що, знову підросла? Це вже несправедливо.

Дівчинка засміялась.

— Я велика!

— Дуже велика, — серйозно кивнув він. — І дуже красива.

Він опустив її на землю, провів рукою по її волоссю. Тепло. Щиро.

Потім підняв погляд.

Катя.

Вона стояла поруч. І дивилась на нього. На секунду їх погляди зустрілись. І в цій секунді було все. Її обережність. Його впевненість.

Те, що між ними вже сталося. І те, що ще тільки назрівало.

— Привіт, — сказав він тихіше.

— Привіт, — відповіла вона.

І одразу відвела очі. Назар ледь усміхнувся. Втекла. Знову.

Марк з’явився майже одразу. Голосний, енергійний, як і завжди.

— О, всі тут!

Він підійшов до Каті першим.

— Нарешті, іменинник дочекався подарунка.

Катя усміхнулась. Легко. Витягнула невеликий конверт.

— Це тобі.

Марк відкрив. Його брови піднялись.

— Театр?

— Два квитки, — уточнила вона. — Дата відкрита. Підлаштуєш під свої тренування.

Марк не стримався — нахилився і розцілував її в обидві щоки.

І саме в цей момент Назар відчув, як щось всередині різко напружилось. Неприємно. Різко. Зайве.

Він не зрушив з місця. Але погляд став жорсткішим.

— Тоді ти йдеш зі мною, — одразу сказав Марк.

Прямо. Без натяків. Катя на секунду завмерла.

— Я вже бачила цю виставу, — спокійно відповіла вона. — Тобі краще знайти іншу компанію.

Пауза. Ледь помітна. Але достатня. Марк кивнув.

— Як скажеш.

Посмішка залишилась. Але очі стали іншими. Назар це помітив. І зрозумів. Все.

Компанія швидко зібралась. Сміх, розмови, рух.

Все було звично. Комфортно. Але під поверхнею — напруга.

Чоловіки швидко організували волейбол.

— Хто з нами?

— Я!

— І я!

Назар теж пішов. Йому потрібно було рух. Викинути зайву енергію. Хоч на трохи.

Гра була жорсткою. Азартною. Хтось сміявся, хтось сперечався.

Назар грав зосереджено. Різко. Сильно. Але увага весь час поверталась вбік.

Туди, де вона. Він бачив її. Катя стояла трохи осторонь, поруч з Мартою. Потім вони пішли гуляти з Анею. Потім повернулись ближче до майданчика. І вона дивилась.

Він це відчував. Не завжди прямо. Але часто. Занадто часто, щоб це було випадково.

Назар зняв футболку. Було тепло. Сонце гріло. Але не тільки через це.

Йому хотілося, щоб вона дивилась. І він знав, що вона дивиться.

Катя стояла біля майданчика.

І на секунду дозволила собі затримати погляд довше. По його плечах. По руках. Нижче.

І одразу відвела очі. Наче її спіймали. Серце в неї збилось.

Бо це було не так, як у снах. Реальніше. Ближче. Небезпечніше. І чомусь… сильніше.

Назар у цей момент подав м’яч. Різко. Точно. І, не відриваючись від гри, знову подивився на неї. Прямо. Впевнено. Наче казав без слів:

“Я бачу.”

Катя відвернулась. Але вже було пізно. Щось всередині неї вже рушило.

— Ти знову на нього дивишся, — тихо сказала Марта.

Катя здригнулась.

— Що?

— Не прикидайся, — усміхнулась вона. — Я не перший день тебе знаю.

Катя нічого не відповіла. Тільки зітхнула.

— Все складно.

— Все просто, — заперечила Марта. — Ти просто боїшся це визнати.