Глава 14. Публічність

Назар довго дивився на екран. Палець завис над кнопкою “опублікувати”.

Здавалося б — дрібниця. Кілька рядків тексту. Формальність. Але насправді — це була крапка.

Крапка, яку він відкладав роками. Не через страх. Через звичку. Жити подвійно. Говорити одне — показувати інше. Тепер це закінчувалось.

Він ще раз перечитав написане:

“Ми з Олею більше не разом.
Ми пройшли важливий етап життя разом і залишаємося в хороших стосунках.
Просимо поважати наше рішення. Деталей не буде.”

Коротко. Чітко. Без пояснень.

Без виправдань. Саме так, як він хотів.

Назар видихнув. І натиснув.

Пост з’явився. Все.

Назад дороги вже не було.

Телефон завібрував майже одразу. Повідомлення. Ще одне. І ще. Через хвилину — перший дзвінок.

Він усміхнувся.

— Почалось…

Він не відповів одразу. Дав хвилі піднятись.

Дав людям час здивуватись. Бо знав: це тільки початок. За годину телефон буквально розривався. Други. Знайомі. Колеги.

Ті, хто “завжди щось підозрював”.

Ті, хто “в шоці”.

Ті, хто просто хотів деталей.

— Та що сталося?
— Ви ж ідеальні були!
— Це серйозно?
— А давно?

Назар відповідав коротко. Спокійно. Однаковими словами.

— Ми розійшлися. Все нормально. Без драм.

Його це навіть трохи розважало. Скільки років вони з Олею будували цю ілюзію. І як легко вона розсипалась від одного поста.

Телефон знову завібрував. Нове повідомлення

Марк.

“Неочікувано. Мені шкода”

Назар прочитав і на секунду завмер. З одного боку, його порадувало, що раз Марк написав то вони з Катею не повністю поглинуті один оним.

.

І на секунду заплющив очі. Спокійно. Все під контролем. Він знав про цей театр.

Знав ще з того моменту, як Катя сказала йому вранці. І знав, що вона не відмовиться. Бо вона вперта. Бо вона “правильна”. Бо вона ще тримається. Але це ненадовго.

Вечір він провів не вдома. І не з друзями. Він провів його під її будинком.

Сидів у машині. Двигун вимкнений. Світло — теж.

Тільки місто навколо жило своїм життям.

Назар не нервував. Він чекав. Це було різне. Нервозність — це хаос. Очікування — це контроль. Йому потрібно було це побачити. Не почути. Не уявити. Побачити.

Як вони повернуться. Як вони попрощаються. Що між ними. Бо теорії — це одне. А реальність — інше.

Години тягнулися повільно.

Він не відволікався. Іноді відповідав на повідомлення. Іноді просто дивився вперед. Але думки весь час повертались до одного.

До неї. До того вечора в його кабінеті. До її губ. До того, як вона сама потягнулась до нього. І як потім сказала: “ти нічого не зміниш”.

Він усміхнувся.

— Побачимо…

Світло фар вирвало його з думок. Машина під’їхала до під’їзду.

Назар напружився.

Марк. Катя. Вони.

Назар не виходив. Просто дивився. Спостерігав.

Як Марк відкрив їй двері. Як вони щось сказали одне одному. Як вона усміхнулась. Спокійно. Легко. Не так, як з ним.

І це зачепило. Ледь. Але відчутно.

Вони стояли поруч. Занадто поруч. Говорили. Ще трохи. І ще.

Назар стиснув щелепу.

— Досить…

Але не вийшов. Не зараз. Йому потрібен був фінал цієї сцени. Чіткий. Без фантазій. Без “а раптом”.

І він його дочекався.

Катя зробила крок назад. Легкий. Непомітний для стороннього ока. Але не для нього. Межа. Вона її тримала.

Марк щось сказав. Вона кивнула. 

І… Все.

Вона не потягнулась. Не затрималась. Не дала нічого більше. Просто розвернулась і пішла до під’їзду. Одна.

Назар повільно видихнув. Тіло розслабилось.

— Добре…

Марк ще кілька секунд стояв. Потім сів у машину і поїхав.

Назар провів його поглядом. І тільки тоді дозволив собі усміхнутись. Повільно. Впевнено.

Він завів двигун. Але не поїхав одразу. Погляд знову впав на під’їзд. Десь там була вона. В своїй квартирі. Можливо, зараз думає. Можливо, прокручує вечір. Можливо… Його.

Він усміхнувся.

— Ще трохи, Катю…

Голос був тихий. Але впевнений.

— І ти перестанеш тікати.

_________________________________________________________________________

Мені дуже цікаво: ви за Назара чи проти нього? 😏

Напишіть у коментарях 👇
І підтримайте главу лайком, якщо зачепило ❤️