Глава 13. Вибір скоро…

Після понеділка Катя вирішила одне — тримати дистанцію.

Чітко. Усвідомлено. Без винятків.

Вона не дозволяла собі думати про нього довше, ніж на кілька секунд. Не перечитувала його слова в голові. Не аналізувала погляди.

Майже.

Бо тіло пам’ятало краще, ніж розум. І кожного разу, коли вона проходила повз його поверх — серце все одно збивалося з ритму.

Назар не наполягав. І це було найгірше.

Він не писав десятки повідомлень. Не ловив її в коридорах. Не тиснув. Він… був поруч і водночас ні. Але кожен його вчинок залишав слід.

У вівторок о першій дня до неї постукали.

— Кур’єр.

Катя навіть не здивувалась.

Пакет був теплий. Всередині — обід. Її улюблений салат і суп. І коротка записка.

“Бачив твій розклад на сьогодні. Поїж.”

Вона довго дивилась на ці слова. У неї дійсно сьогодні розклад забитий, клієнти один за одним. Час обіду довелося заповнити клієнтом, бо у нього термінова в консультації.

Потім закрила коробку. Не відкрила одразу. Але через двадцять хвилин все ж таки поїла. І це дратувало найбільше.

У середу зранку він чекав її біля офісу. Катя помітила його ще з машини. Серце зробило зайвий удар. Вона на секунду подумала… об’їхати. Але не стала.

Вийшла. Спокійно.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт.

Коротко. Без емоцій.

Вони стояли навпроти.

— Як ти? — спитав він.

— Нормально.

Пауза.

— Плани на вечір є?

Катя подивилась прямо на нього.

— Є.

Він кивнув.

— Театр?

Вона не здивувалась.

— Так. З Марком.

Коротка тиша. Назар провів рукою по потилиці. Повільно.

— Відміни.

Катя ледь всміхнулась.

— Що?

— Відміни, — повторив він спокійніше.

— Чому?

Він зробив крок ближче. Не агресивно. А впевнено.

— Бо ти даєш Марку надію, яку ніколи не реалізуєш..

— Це не так.

— Це правда, — тихо сказав він. — І ти це знаєш.

Катя схрестила руки.

— Це не твоя справа.

Пауза.

— Стане моєю.

Її погляд став гострішим.

— Ти занадто впевнений.

— Я просто чесний.

Він на секунду замовк.

— У вас нічого не вийде.

Катя ледь нахилила голову.

— Ти це вирішив?

— Я це знаю.

— І чому ж?

Назар подивився прямо їй в очі.

— Бо я цього не допущу.

Тиша впала різко.

— Це не тобі вирішувати, — тихо сказала Катя.

— Тобі теж, — спокійно відповів він. — Але ти вже зробила вибір.

Пауза.

— Який?

Він не відвів погляду.

— Просто ще не визнала його.

Катя відчула, як щось стискається всередині.

— Я піду, — сказала вона коротко.

— Іди.

Пауза.

— Але не роби вигляд, що це просто похід у театр.

Вона не відповіла. Пройшла повз нього. І не обернулась.

Ввечері на парковці було тихіше, ніж зазвичай. Катя вийшла з будівлі і одразу помітила двох.

Назар. І Марк.

Вони стояли біля машини Марка і розмовляли. Катя сповільнила крок. Щось в повітрі було… напруженим. Вона підійшла ближче.

— Привіт, — сказала вона.

— Привіт, — відповів Марк легко.

Назар лише кивнув. Його обличчя було спокійним. Занадто.

— Готова? — спитав Марк.

— Так.

Пауза.

Назар перевів погляд на неї. Коротко.

— Гарно виглядаєш.

Катя ледь кивнула.

— Дякую.

Тиша.

— До речі, — сказав Марк, ніби розряджаючи атмосферу, — не забудьте про суботу.

Катя підняла брову.

— Що в суботу?

— День народження, — усміхнувся він. — Замiський клуб. Я всіх зібрав.

— Я буду, — сказала Катя.

Назар кивнув.

— Я теж.

Пауза. Коротка. Але напружена.

— Тоді до суботи, — сказав Марк і відкрив двері авто.

Катя сіла.

Перед тим як зачинити двері, вона ще раз глянула на Назара. І впіймала його погляд. Темний. Зібраний. Невдоволений. Але стриманий.

Двері зачинились.

Вистава виявилась сильнішою, ніж вона очікувала. Героїня. Її страх. Її боротьба між “правильно” і “хочу”.

Катя сиділа, не рухаючись.

І ловила себе на тому, що думає не про сюжет. А про себе.

Про те, як довго можна жити, оглядаючись на те, що скажуть інші. І чи варто.

Фінал вистави вдарив точно. Героїня обрала себе. І вперше стала щасливою.

Катя не аплодувала одразу. Просто сиділа. І думала.

— Сподобалось? — спитав Марк, коли вони виходили з зали.

Вона повільно перевела на нього погляд.

— Я вражена, — чесно сказала вона.

Марк усміхнувся. Не широко. Швидше з полегшенням.

— Я боявся, що тобі не зайде.

— Чому?

— Бо вона… не легка.

Катя тихо видихнула.

— Вона чесна.

Пауза.

Вони вийшли на вулицю разом із натовпом.

Вечір був теплий. М’який. Несподівано спокійний після тієї внутрішньої бурі, яка тільки-но відбулась.

— Підемо кудись? — спитав Марк.

— Давай, — кивнула Катя.

Ресторан був тихим. Не пафосним. Без зайвого шуму. Саме таким, де хочеться говорити. А не відволікатись.

Вони сіли біля вікна. Замовили їжу. І на кілька хвилин між ними запанувала тиша. Не незручна. А ніби обидва ще були там — у виставі.

— Вона довго тікала, — сказала Катя, дивлячись у склянку з водою.

Марк підняв на неї очі.

— Хто?

— Героїня.

Пауза.

— Від себе.

Марк кивнув.

— Так.

— І це було боляче дивитись, — додала Катя тихіше.

— Чому?

Вона на секунду замовкла. Підбираючи слова.

— Бо я її розумію.

Це прозвучало тихіше, ніж вона планувала. Марк трохи нахилився вперед.

— І в чому саме?

Катя усміхнулась. Ледь.

— В бажанні все контролювати.