Глава 11. Тиша після шторму

Катя майже не пам’ятала, як вибігла з будівлі. Повітря вдарило в обличчя холодом.  Різко. Болісно. Добре. Вона вдихнула глибоко, ніби тільки зараз змогла дихати.

І саме в цей момент побачила.

Оля.

Вона стояла трохи осторонь.  І її цілував чоловік. Не стримано. Не обережно. Жадібно. Наче чекав цього давно.

Катя завмерла. Світ на секунду перекосився.

Кохає Назара…?

Оля відсторонилась першою. Побачила Катю. І… зовсім не зніяковіла.

— О, ти тут, — спокійно сказала вона. — Якраз вчасно.

Наче нічого дивного не сталося.

— Це Олег, — додала, беручи чоловіка за руку. — Мій… коханий.

Слово прозвучало легко. Занадто легко.

Катя дивилась на них. І не розуміла.

— Давно? — тільки й змогла спитати.

— Рік, — відповів Олег з усмішкою. — Нарешті можна не ховатися.

Він глянув на Олю.

— Тепер ти вільна.

Вільна.

Катя тихо видихнула. І відчула, як у голові починає шуміти.

Що взагалі відбувається?..

— Тебе підвезти? — спитала Оля.

Катя кивнула. Майже автоматично. В машині було тихо. Катя дивилась у вікно. Ловила відображення. Своє. І не впізнавала.

— Додому? — спитала Оля.

І саме в цей момент Катя зрозуміла.

— У мене немає ключів.

Пауза.

— І телефону.

Оля глянула на неї.

— Серйозно?

Катя кивнула.

І раптом усміхнулась. Дивно. Втомлено.

— Відвези мене в готель.

— Ти впевнена?

— Так.

Пауза.

— Я не хочу зараз додому.

І тихіше:

— І не хочу в офіс.

Оля не питала більше. 

Готель був поруч. За два квартали від її квартири. Катя вибрала його швидко. Майже машинально.

Логіка працювала.

Навіть коли все інше — ні.

Оля позичила їй гроші. Без коментарів. Без питань.

І Катя залишилась одна.

В номері було тихо. І чисто. І чужо.

Вона сіла на край ліжка. І вперше за цей день дозволила собі не триматися. Сльози повільно скочувалися по щоках.

Все змішалось. Слова Олі.  Погляд Назара.  Його “так”.

Так.

Вона заплющила очі. І тихо видихнула.

— Я не знаю, хто ти…

І не була впевнена — про кого це.

Наступного дня вона діяла чітко. Як завжди. Подзвонила Марті. Пояснила ситуацію без деталей. Домовилась про зустріч.

До дому дійшла пішки. Спокійно. Рівно.

І тільки коли побачила знайому машину — серце знову збилось.

Назар.

Побачивши Катю, він вийшов з машини з її сумочкою в руках. У вчорашньому одязі. Невиспаний. Напружений.

— Ти як?

Голос рівний. Але всередині — напруга.

Катя зупинилась.

— Це не твоя справа.

Він зробив крок ближче.

— Ти без телефону. Без ключів. Зникла.

Пауза.

— Я обдзвонив лікарні.

Вона відвела погляд. На секунду.

— Я в порядку.

— Я бачу, — тихо сказав він. — Саме тому питаю.

Катя різко підняла очі.

— Не треба.

— Що саме?

— Робити вигляд, що тобі не все одно.

Це вдарило. Він стиснув щелепу.

— Я не роблю вигляд.

— Та невже?

Її голос став холоднішим.

— Чоловік, у якого “це нормально”, тепер раптом переживає?

Пауза. Важка.

— Ми поговоримо, — сказав він тихо.

— Ні.

— Катю—

— Я сказала — ні.

І саме в цей момент з’явилась Марта.

— Ого… — вона зупинилась, дивлячись на них. — Я щось пропустила?

Тиша стала ще щільнішою.

Назар відступив на крок.