Глава 10. Те, що не сховаєш

Тиждень був виснажливим. Назар майже не спав. Складний процес, інше місто, постійні зустрічі, документи, переговори. Він працював на межі — холодно, чітко, без права на помилку.

І виграв. Але навіть це не дало відчуття полегшення. Бо паралельно завершувалося інше.

Його шлюб.

Він не писав Каті. Не тому, що не хотів. Навпаки. Кілька разів відкривав діалог. Дивився на екран. Хотів написати щось просте.

“Як ти?”

“Я скоро буду.”

“Я думаю про тебе.”

Але щоразу закривав. Він хотів сказати це інакше. Не повідомленням. Очі в очі.

П’ятниця. 11:00. Суд. Назар стояв у коридорі, дивлячись у вікно. Оля поруч мовчала. Без сцен. Без істерик. Тільки холодна втома.

П’ять років. Закінчились одним підписом.

Він глянув на Олю.

— Все.

Вона кивнула.

— Все.

Без драми. Без обіймів. Просто кінець.

І вперше за довгий час Назар відчув, що попереду є щось інше. Своє.

Катя.

Він уже бачив цей вечір. Як зайде до неї. Як скаже, що тепер вільний. Як вона подивиться на нього і більше не відвернеться.

Він навіть подумав, куди вони поїдуть. Можливо, вечеря. Або просто поїдуть кудись за місто. Разом. Без поспіху.

І ці вихідні… Вперше за довгий час — не сам.

Але плани мають дивну властивість руйнуватись.

Коли він відкрив двері її кабінету, перше, що відчув — запах алкоголю. Друге — напругу.

Катя  і Оля

Обидві сиділи поруч. Занадто близько. Занадто… розслаблено.

— О, — Оля підняла погляд. — Герой дня.

Назар завмер на секунду. Оцінив ситуацію. І одразу зрозумів:

щось сталося.

Погляд Каті. Він не був розгублений. Не був м’який. Він був… холодний. І різкий.

Вона знає.

Що саме — він ще не розумів.

Але знав: це не просто алкоголь.

— Я так розумію, святкуєте без мене, — спокійно сказав він.

— Чому без тебе? — усміхнулась Оля. — Ми якраз за тебе п’ємо.

Йому це не сподобалось.

— Поїхали додому, — коротко сказав він. — Обидві.

Катя піднялась першою. Трохи невпевнено. Але мовчки.

Оля ж лише ліниво потягнулась.

— Ммм… ні. За мною приїдуть.

Пауза.

— За десять хвилин.

Вона подивилась на Катю.

— Можу і тебе підвезти.

— Я відвезу її, — різко сказав Назар.

Коротка тиша. Оля лише кивнула. Легко. Наче їй було байдуже.

— Як хочеш.

Вона взяла сумку.

— Гарного вечора вам.

І вийшла.

Назар на секунду затримав погляд на дверях. Дивно спокійно. Занадто.

Він повернувся до Каті. І тільки тепер відчув, наскільки все не так.

Вона стояла напружена. Зібрана. І зла.

— Що сталося? — тихо спитав він.

Катя не ходила навколо.

— У вас було троє в ліжку?

Прямо. Без пауз. Без підготовки.

Назар завмер лише на долю секунди.

Оля. Зрозуміло.

Він міг збрехати. Міг уникнути. Міг сказати щось обтічне.

Але не став.

— Так.

Одне слово. Спокійно. Чітко. І цього вистачило.

Катя ніби втратила опору. Погляд змінився миттєво. Шок. Невіра. І щось ще.

Різко розвернулась. І вийшла. Швидко. Не озираючись.

— Катю.

Він пішов за нею. Але вона вже була в коридорі. Потім — далі. Вона не зупинилась.

І тільки тоді він зрозумів.

Телефон залишився на столі. Ключі — теж. Сумка відкрита. Двері кабінету — навстіж.

— Чорт…

Назар повільно зайшов назад. Окинув поглядом простір. Зібрав її речі. Акуратно. Наче це мало якесь значення.

Все пішло не так. Зовсім не так.

Але одна думка залишалась чіткою.

Я її не відпущу.