Глава 9. Правда, яка ріже

Тиждень без нього виявився довшим, ніж мав би бути. Катя не очікувала цього. Вона ж сама хотіла дистанції.

Сама повторювала собі: так правильно.
Сама будувала цю межу.

Але тиша без Назара була не спокійною. Вона була… порожньою.

Він не писав. Не дзвонив.

І це дратувало більше, ніж його присутність.

Катя ловила себе на думці, що прислухається до кожного звуку в коридорі.  Що піднімає голову, коли відкриваються двері. Що чекає.

У п’ятницю зранку вона побачила його машину на парковці. Серце зробило різкий удар.

Повернувся.

Катя стиснула кермо. Кілька секунд просто дивилась вперед.

— Ні, — тихо сказала вона.

І не вийшла. Вона залишилась у машині ще хвилин десять. Дала йому зайти. Дала собі час зібратися. Бо знала.

Сьогодні вони зустрінуться. І щось зміниться.

День почався спокійно. Катя працювала чітко, зосереджено.  Навіть краще, ніж зазвичай. Наче контроль повернувся.

До моменту, поки двері не відчинились без стуку.

— Сюрприз.

Катя підняла голову. І завмерла.

Оля.

В руках — пляшка текіли. В іншій — папка.

— Ти… — Катя повільно встала. — Як ти…

— Знайшла? — Оля посміхнулась. — Світ маленький.

Катя звузила очі.

— Я нікому не казала адресу.

— Я випадково почула розмову Назара з його помічником, — легко кинула Оля. — Він дуже переймався доставкою квітів для тебе.

Пауза. Коротка. Але достатня. 

Оля підійшла ближче. Поклала папку на стіл.

— Але я не про це.

Вона відкрила її. І повернула до Каті.

Свідоцтво про розлучення.

Катя була шокована.

— Сьогодні, — сказала Оля тихо. — Офіційно.

Тиша.

— Вітаю, — додала вона з дивною усмішкою. — Тепер він вільний.

Катя не одразу знайшла слова.

— Я… не знала, що …

— Дивно, правда? — перебила Оля. — Ти не виглядаєш здивованою.

Її погляд став уважнішим. Гострішим.

— Катю… — тихо. — Ти подруга чи розлучниця?

Удар. Прямо. Без підготовки.

Катя повільно вдихнула.

— Між нами нічого немає.

Пауза.

— Він… проявляє ініціативу. Після дня народження Анюти.

Чесно. Майже занадто.

Оля дивилась на неї кілька секунд. Потім усміхнулась. Але в цій усмішці не було тепла.

— Добре, — сказала вона. — Тоді вип’ємо?

Вона підняла пляшку.

— За новий етап життя.

Катя мала б відмовитись. Мала б. Але не відмовилась.

Перший келих обпалив горло. Другий — зняв напругу. Третій — розв’язав слова.

Катя скасувала всіх клієнтів до кінця дня.

— Ти знаєш, — почала Оля, дивлячись у келих, — наш шлюб ніколи не був таким, яким ти його бачила.

Катя підняла очі.

— Ви виглядали щасливими.

— Ми виглядали, — підкреслила Оля.

Пауза.

— Це була угода.

Тиша стала щільною.

— П’ять років, — продовжила вона. — За гроші. За стабільність. За вирішення проблем його сім’ї.

Катя похитала головою.

— Ні…

— Так.

Оля підняла погляд.

— Я погодилась, бо кохала його.

Пауза.

— А він погодився, бо йому було вигідно.

Катя мовчала.

— Він ніколи мене не кохав, — сказала Оля тихо. — І навіть не намагався це приховати.

— Це неправда, — автоматично вирвалось у Каті.

Оля усміхнулась.

Сумно.

— Ти просто бачила красиву картинку, Назар гарний актор, це була моя умова перед друзями ми щаслива пара.

Вона налила ще.

— Ми жили, як сусіди. У кожного своє життя.

І додала, дивлячись прямо в очі:

— У нього за цей час було багато жінок.

Катя стиснула пальці.

— Це… неправильно.

— Це чесно, — спокійно сказала Оля.