Глава 8. Післясмак

Катя прокинулась різко. Ніби її витягнули зсередини сну. Не плавно. Не м’яко. Одразу в реальність. Перші секунди вона не розуміла, де знаходиться. Потім повернулась пам’ять.

Поцілунок. Його руки. Його відповідь. Тиша після.

Катя сіла на ліжку. І тільки тоді помітила. Сорочку. Назарову.

Вона була досі на ній. Зім’ята. Занадто його.

Катя повільно опустила погляд. І відчула, як у грудях піднімається хвиля. Не тепла. Не приємна. Сором. Чистий, тверезий, без прикрас.

— Боже…

Вона закрила обличчя руками. Кілька секунд просто сиділа так. Не рухалась. Не думала. Потім різко вдихнула. Ні.

Це був алкоголь. Нерви. Ситуація. Все логічно. Все можна пояснити. Але тіло не погоджувалось.

Бо пам’ять про поцілунок була надто чітка. Надто жива. Катя піднялась.

Скинула сорочку Назарa і ніби випадково притримала її в руках на секунду довше, ніж потрібно. Це її роздратувало. Вона швидко відклала тканину.

— Досить.

Голос прозвучав різко. Наче вона говорила не до себе, а до чогось, що вже починало проростати. Вона пішла в душ. Довго стояла під водою.

Наче хотіла змити не тільки вчорашній день, а й усе, що він у ній залишив.

Коли вийшла — стала холоднішою. Зібранішою. І знову “правильною”.

— Це була помилка, — сказала вона вголос.

Тихо. Але чітко. Ніби це могло закріпити межу. Катя вдягалась швидко.

Уникаючи дзеркала довше, ніж потрібно. І все одно — краєм ока ловила себе. Іншу. Трохи розхитану. Зміщену. Вона зупинилась на секунду.

— Тримай дистанцію.

Це було вже не прохання. Це було правило.

На роботі день не йшов. Він тягнувся. Розсипався на дрібні розмови, які не доходили до неї повністю. Катя відповідала автоматично. Слухала наполовину. Вона боялась.  Почути його. Зустріти його.

— Стоп, — тихо сказала вона сама собі, коли залишилась одна в кабінеті.

Провела рукою по обличчю. Зосередься. Робота. Все інше — потім.

В обід у двері офісу постукали.

— Кур’єр.

Катя підняла голову.

— Я не замовляла нічого.

— На ваше ім’я.

Пакунок був невеликий. Акуратний. Занадто спокійний для того, що він у собі ніс.

Катя повільно взяла його. Розпакувала. І завмерла.

Блузка. Її. Випрана. Акуратно складена.

Поруч — червона троянда . Проста. Без пафосу.

І записка.

Її пальці затримались перед тим, як розгорнути папір. Вона вже знала, що там буде щось, що зіб’є її з рівноваги.

Вона не помилилась.

“Ти можеш видихати. Не панікуй. І не складай план ігнору.
Мене не буде в офісі до кінця тижня,  поїхав у відрядження.”

Катя повільно видихнула.

Але наступний рядок зупинив її повністю.

“І так… мені сподобався вчорашній поцілунок. Я його постійно прокручую в голові.”

Тиша в офісі раптом стала щільною. Катя дивилась на записку довше, ніж треба. Наче слова могли змінитись, якщо дивитись достатньо уважно. Але вони не змінювались. Вони просто були. І залишались.

Вона повільно опустила папір. І вперше за день не сказала собі “це помилка”. Вона просто стояла. 

І не знала, що робити з тим, що він уже не був поруч. Але все одно був.