Глава 7. Заборонений плід

День почався звичайно. І закінчитися мав так само. Але іноді достатньо однієї людини, щоб усе пішло не так.

Катя вже збиралася йти. Останній клієнт вийшов, вона закрила блокнот, зробила глибокий вдих. Втома приємно розливалася тілом.

До того моменту, поки не почула крики. Спочатку — приглушені. Потім — різкіші. Ближче.

— Це вона?! Де ця клята психологиня?!

Катя завмерла. Серце різко прискорилось. Вона вийшла в коридор. І одразу побачила її.

Жінка.

Розгублена, зла, з очима, повними болю.

— Це ти?! — вона підбігла ближче. — Ти зруйнувала мою сім’ю?!

Катя зробила крок вперед.

— Я не руйную сім’ї. Я допомагаю людям зрозуміти себе—

— ПІСЛЯ ТЕБЕ ВІН ПОДАВ НА РОЗЛУЧЕННЯ!

Слова вдарили.

Сильніше, ніж крик.

— Я лише допомогла йому почути себе…

— ТИ ВІДІБРАЛА В МЕНЕ ЧОЛОВІКА!

І в наступну секунду щось холодне і липке вдарило Катю. Різко. Неприємно.

Рідина потекла по волоссю, по обличчю, по блузці.

Катя завмерла. Шок. Повний. І думка, яка різко врізалася всередину:

я допомогла йому — але зруйнувала її світ.

— Досить. Не чіпай її, — пролунав спокійний, але жорсткий голос.

Назар.

Він з’явився поруч так швидко, ніби був тут весь час. Він став перед Катею. Як бар’єр.

— Геть звідси, — холодно сказав він жінці.

— А ти хто такий?! — огризнулась вона.

— Той, хто викличе поліцію, якщо ви не підете самі.

Пауза. Коротка. Але достатня.

Жінка ще раз глянула на Катю. З ненавистю. І пішла.

Тиша.

Катя стояла нерухомо. Рідина повільно стікала по шкірі. Але вона вже майже не відчувала цього.

— Ходімо, — тихо сказав Назар.

Вона не сперечалася.

Його кабінет був іншим. Темніший. Стриманий. Дорогий. І дуже… його.

Катя стояла посеред, не знаючи, куди себе подіти.

— Там душ, — він кивнув у бік дверей. — І… у мене є сорочка. Можеш перевдягнутись.

Вона мовчки кивнула.

Вода текла довго. Змиваючи липкість. Але не думки.

Коли вона вийшла, у його сорочці, з мокрим волоссям, вона виглядала інакше. М’якше. Беззахисніше. І це було небезпечно.

Назар стояв біля столу. Перед ним — один келих.

— Тобі треба трохи заспокоїтись, — сказав він.

Катя взяла келих. Не думаючи. Зробила ковток. Потім ще один.

Алкоголь подіяв швидко. Занадто швидко. Тіло розслабилося.

— Я не відчуваю сорому, — тихо сказала вона.

Пауза.

— Я відчуваю провину.

Назар мовчки дивився.

— Я допомагаю людям бути чесними… — вона нервово усміхнулась. — Але іноді ця чесність ламає когось іншого.

Тиша.

— І це нормально, — сказав він спокійно.

Вона підняла на нього очі.

— Ні.

Пауза.

— Це… важко.

Катя зробила ще ковток. Занадто великий.

Вона підняла на нього очі. І затримала погляд. Занадто довго.

І в якийсь момент він провів рукою по потилиці. Звичним жестом. Простим.

І саме цей жест став тригером.

Картинка зі сну спалахнула в голові. Той самий рух. Той самий він. Той самий погляд.

Це було як спалах. Ось вона просто стоїть, а ось вже її губи торкаються його губ. ЇЇ руки на його плечах.  

Назар не рухався. Спочатку. Наче не вірив. А потім… Все зірвалося.

Він відповів. Глибше. Сильніше. З тією стриманістю, яку тримав усі ці тижні. ка тепер зникла.

Це був не просто поцілунок. Це було — нарешті. Руки обіймали один одного міцно, губи рухалися швидко, поцілунок був глибоким і пристрасним. Світ перестав існувати …

Катя відсторонилася першою. Дихання збите. Очі розгублені.

— Це… — вона тихо видихнула. Пауза. Вона подивилась на нього.

— Ти мені снишся.

Він не відповів. Просто дивився. А поотім тихо спитав:

— І що там? 

Катя усміхнулась. Трохи п’яно. Трохи відверто.

— Там… все простіше.

Пауза.

— Там ти мій.

Він знову обійняв її. Повільно. Обережно.

— І що ще? — майже пошепки.

Катя дивилась на нього. І вже не ховалась.

— Я там щаслива.

Серце вдарило. Голосніше.

— Я… — вона нервово усміхнулась. — Я іноді думаю…

Пауза. Вона вагалася. Але алкоголь стирав межі.

— Про те, як це могло б бути.

Він не перебивав.

— Якби ми… — вона знову запнулась. — Були разом.

Її голос став тихішим. І відвертішим.

— Я навіть уявляла… як би це було між нами.

Пауза.

— Якою я була б…

Вона опустила погляд.

— В якій білизні.

Серце билося в скронях.

— І як би ти на мене дивився.

Назар зробив різкий вдих.

— І що ще? — його голос став хрипким.

Катя підняла на нього очі.

— Більше нічого, — тихо сказала вона. — Бо це заборонено.

Пауза.

— Ти — заборонений плід.

Тиша. Вона відступила на крок.

Наче повертаючись до реальності. 

— Я… поїду додому.

Він не зупиняв.

— Я відвезу.

Дорога була тихою. Назар тримав кермо. І вперше за довгий час дозволив собі посміхнутися. Ледь помітно.Він знав. Він на правильному шляху.

Катя мовчала. Алкоголь відпускав. Думки ставали чіткішими. Реальність поверталася. 

Вона дивилася вперед. І говорила спокійніше.

— Я не шкодую.

Пауза.

— Про поцілунок.

Назар ледь повернув голову.

— Але це нічого не змінює, — додала вона тихо.

Тиша.

— Ти все ще одружений.

Пауза.

— І я не буду тією, хто… руйнує.

Машина зупинилася біля її будинку. Катя відстібнула ремінь. Затрималась на секунду.

— Добраніч.

І вийшла.

Назар ще кілька секунд дивився їй услід. А потім видихнув. Тепер він був впевнений. Вона його хоче.

Залишилося тільки одне. Перестати дозволяти їй тікати.