Глава 6. Тиша між нами

Назар зник.

Не буквально. Він був поруч — щодня. У тій самій будівлі.  У тих самих коридорах.  У тих самих ліфтах.

Але ніби відійшов на крок назад. І більше не намагався скоротити дистанцію.

Перші дні Катя це відчула одразу. Телефон мовчав. Жодного повідомлення. Жодного “як ти”. Жодного приводу заговорити.

І це… було дивно. Незвично. Неспокійно.

Вони бачилися. Майже щодня. Іноді випадково. Іноді — занадто “випадково”.

— Привіт.

— Привіт.

Коротка пауза.

— Як справи?

— Нормально. У тебе?

— Теж.

Іноді він додавав:

— Гарно виглядаєш.

І Катя ловила себе на тому, що ці слова залишаються з нею довше, ніж мали б.

Він не торкався її. Не затримував погляд занадто довго. Не говорив зайвого. І від цього став ще ближчим.

Минув тиждень. Потім другий. Потім третій. І разом із тишею щось змінювалося. Не зовні. Всередині.

Катя жила своїм звичним життям. Робота. Клієнти. Новий кабінет, який вона поступово робила “своїм”.

Вона купила нову лампу.  Поставила вазу.  Навіть повісила картину.

Здавалося б — все як завжди. Але думки більше не були такими впорядкованими.

Вони вперто поверталися до нього. Вона ловила себе на цьому раптово. У кав’ярні. За кермом. Між консультаціями.

Що він зараз робить?
Як проходить його розлучення?
Він думає про мене?

І одразу зупиняла себе.

Не треба.

Але сни… вона контролювати не могла.

Тієї ночі вона прокинулася не одразу. Бо не хотіла. Бо хотіла залишитися там. Ще трохи.

У сні вони стояли на подвір’ї будинку. Невеликого, але затишного. З великими вікнами і терасою. Десь за містом. Там, де тихо.

— Тобі подобається? — спитав Назар.

Він стояв поруч. Спокійний. Розслаблений. І… її.

У цьому сні — він був її.

Катя повільно кивнула.

— Дуже.

Вона провела рукою по дерев’яній перилах тераси. Відчула тепло сонця на шкірі. І несподівано — інше відчуття.

Вона поклала руку на живіт. Обережно. Наче перевіряючи. І тоді зрозуміла.

Вона вагітна.

Це не було шоком. Не було страхом. Це було… правильно. Наче так і має бути.

— Ти втомилась? — спитав Назар, підійшовши ближче.

Його голос був іншим. М’якшим. Турботливим.

Він обійняв її ззаду. Так само, як тоді в кабінеті. Але інакше. Без напруги. Без заборони.

Катя похитала головою.

— Ні.

І посміхнулася. Легко. Щиро. Так, як давно не посміхалася.

— Тут буде дитяча, — сказав він, киваючи на одну з кімнат за скляними дверима. — А тут — твій кабінет.

— Прямо вдома? — тихо спитала вона.

— А чому ні? — він усміхнувся. — Ти ж не зможеш довго сидіти без роботи.

Вона засміялася.Легко. Живо. І це відчуття…

Ніби в неї вже є все.

Він провів рукою по її животу. Обережно. Наче боявся.

— Уявляєш, який він буде? — тихо спитав Назар.

— А якщо вона? — усміхнулася Катя.

— Тоді ще краще.

Пауза.

— Вона буде схожа на тебе.

Вона прокинулася різко. Наче її вирвали. Занадто швидко. Занадто жорстко.

Кімната. Тиша. Темрява. Жодного будинку. Жодного тепла. Жодного “вони”.

Катя лежала, дивлячись у стелю. І відчувала розчарування.

Вона пам’ятала сон. До деталей. До відчуттів. До того, як він її обіймав.

І найгірше було навіть не це. А те, що їй сподобалося.

Вона перевернулася на бік. Закрила очі. Але вже не спала.

З того дня думки стали іншими. Не просто про нього. А про них.

А що якби… Це питання з’явилося тихо. І залишилося.

Вона все ще тримала дистанцію. Все ще не дозволяла собі зайвого. Все ще говорила собі, що це неправильно. 

Але тепер у неї було уявлення. Яскраве. Живе. Небезпечне.

І цього вже було достатньо, щоб усе почало змінюватися.