Глава 5. Межа

День тягнувся повільно. Катя намагалася зануритися в роботу — записи, дзвінки, плани, розклади.

Новий кабінет ще пахнув свіжістю і чимось невизначеним. Чимось початковим.

Вона спеціально не думала про ранок.  Про ліфт.  Про нього.

Майже виходило.

Стук у двері змусив її здригнутися. Записи на сьогодні були закінчені, вона сиділа розслаблена в кріслі, скинувши туфлі і підібравши ноги під себе — це був її момент спокою після робочого дня.

Катя на секунду завмерла.

— Заходьте, — сказала вона, не піднімаючи очей від блокнота.

Двері відчинилися. Тиша.

І потім —

— Привіт.

Вона підняла голову.

Назар. З квітами.

Серце зробило різкий удар.

— Що ти тут робиш? — тихо спитала вона.

— Вирішив привітати, — спокійно відповів він і зробив крок у кабінет. — Новий кабінет — це ж подія.

Він простягнув їй букет.

Півонії.  Її улюблені.

Занадто красиві для цієї ситуації.

Катя не одразу їх взяла.

— Не треба було.

— Треба, — м’яко сказав він. — Я хотів.

Пауза.

Вона все ж взяла букет.

— Дякую.

І одразу поклала його на диван, що стояв поруч.

Наче це просто формальність.  Але всередині було незручно.

Вона повільно встала, взулась і рушила в бік свого столу.

Назар повільно оглянув кабінет.

— Гарно тут, — сказав він. — Тобі підходить.

— Мені теж так здається, — коротко відповіла Катя.

Вона стояла навпроти. Занадто прямо.  Занадто зібрано.

— Катю…

— Не треба, — одразу перебила вона, намагаючись звучати впевнено. — Ми вже говорили сьогодні.

— Ми не договорили.

— Нам і не потрібно, — сказала вона.

Він зробив крок ближче.

— Потрібно.

Катя глибоко вдихнула.

— Назаре, будь ласка… Ти одружений на моїй подрузі.

Тиша.

Він не відвів погляду.

— Уже ні.

Ці слова прозвучали спокійно. Наче факт.

Катя завмерла.

— Що?

— Я подав на розлучення, — сказав він. — Три дні тому.

Пауза. Довга.  Несподівана.

— І… я вже не живу з нею.

Катя дивилася на нього, не кліпаючи.

— Що ти маєш на увазі?

— Я з’їхав, — відповів він. — Живу окремо.

Тиша стала густою.

— Це нічого не змінює, — тихо сказала вона.

— Змінює, — заперечив він.

— Ні, Назаре.

Вона підняла на нього очі. І тепер у них була не розгубленість. А чіткість.

— Ти все ще одружений.

— Формально.

— Це не “формально”, — різкіше сказала вона. — Це факт.

Пауза.

— Я не можу…

Вона замовкла на секунду, збираючись.

— Я не можу приймати залицяння одруженого чоловіка.

Ці слова прозвучали твердо. Як межа.

Назар мовчав кілька секунд. Потім тихо сказав:

— Я не прошу тебе нічого приймати.

Катя ледь усміхнулася.

— Просиш.

— Я просто хочу бути поруч.

— Це і є проблема.

Він зробив ще один крок.

— Чому?

Катя подивилася прямо на нього.

— Бо я не байдужа.

Тиша.

— Саме тому, — продовжила вона тихіше, — я не буду цього робити. Я живу з цими почуттями вже давно і знаю, як їм не піддаватися. Я не хочу робити помилок.

Катя зробила крок назад.

Створюючи дистанцію.

— Давай так, — сказала вона спокійніше. — Ти розлучишся.

— Я розлучаюся.

— Коли це буде офіційно, — наголосила вона, — тоді ми зможемо… поговорити.

Пауза.

— Можливо.

Вона розвернулася до столу, ніби закриваючи розмову. Взяла ручку, зробила вигляд, що щось шукає.Але пальці не слухалися. 

Вона відчувала його позаду. Занадто близько. Занадто.

— Пам’ятаєш наш перший поцілунок?

Його голос прозвучав тихо. Майже біля самого вуха. Катя завмерла. Не встигла відповісти.  Не встигла навіть вдихнути.

Його рука обережно, але впевнено лягла їй на талію. І він притягнув її до себе. Тепло.  Сильно.  Знайомо.

Серце різко вдарило.

— Назаре… — видихнула вона.

Але не відштовхнула.

— Я пам’ятаю, — тихо сказав він.

Його голос став глибшим. І ближчим.

— До найменших дрібниць.

Катя заплющила очі.

— На тобі були джинси… і кофта, яка постійно сповзала з плеча.

Його пальці ледь помітно стиснули її талію.

— Ти весь вечір її поправляла… навіть не розуміючи, як це виглядає.

Пауза.

— А виглядала ти… дуже.   Я тоді вперше побачив у тобі не просто знайому…  А жінку.

Катя ледь похитала головою.

— Не треба…

Але голос зраджував.

— Я пам’ятаю, як крутив ту пляшку, — продовжив він. — І в голові раптом з’явилась одна думка…

Його губи майже торкнулися її волосся.

— Хай вона зупиниться на тобі.

Катя затримала подих.

— І вона зупинилася, — тихо сказав він. — Наче хтось мене почув.

Його рука не відпускала. Навпаки — тримала міцніше.

Катя стояла так тісно, що відчувала його груди.

— Твої губи… — він зробив коротку паузу, — мали смак вишні.

Серце билося занадто голосно.

— Ти тоді так несміливо поклала руки мені на плечі…

Його голос став ще тихішим.

— Закрила очі… і сама потягнулась до мене.

Катя більше не могла дихати рівно.

— І знаєш що? — прошепотів він.

Пауза.

— Мені настільки сподобалося тебе цілувати… що після цього я вже не міг дивитися на тебе так само.

Тиша. Густа. Жива.

— Але тоді, — додав він тихіше, — я хотів іншого життя.

Його рука повільно розслабилася, але не зникла.

— Навчання за кордоном… можливості… свободу. Я обрав це.

Катя теж пам’ятала.  До дрібниць.  До відчуттів. Почуття до нього тоді вже жили в ній. Але вона їх ховала. Бо знала — вони не взаємні.

Він нахилився ближче.

— А зараз я виріс.

Ще ближче.