Глава 5. Межа

День тягнувся повільно. Катя намагалася зануритися в роботу — записи, дзвінки, плани, розклади.

Новий кабінет ще пахнув свіжістю і чимось невизначеним. Чимось початковим.

Вона спеціально не думала про ранок.  Про ліфт.  Про нього.

Майже виходило.

Стук у двері змусив її здригнутися. Записи на сьогодні були закінчені, вона сиділа розслаблена в кріслі, скинувши туфлі і підібравши ноги під себе — це був її момент спокою після робочого дня.

Катя на секунду завмерла.

— Заходьте, — сказала вона, не піднімаючи очей від блокнота.

Двері відчинилися. Тиша.

І потім —

— Привіт.

Вона підняла голову.

Назар. З квітами.

Серце зробило різкий удар.

— Що ти тут робиш? — тихо спитала вона.

— Вирішив привітати, — спокійно відповів він і зробив крок у кабінет. — Новий кабінет — це ж подія.

Він простягнув їй букет.

Півонії.  Її улюблені.

Занадто красиві для цієї ситуації.

Катя не одразу їх взяла.

— Не треба було.

— Треба, — м’яко сказав він. — Я хотів.

Пауза.

Вона все ж взяла букет.

— Дякую.

І одразу поклала його на диван, що стояв поруч.

Наче це просто формальність.  Але всередині було незручно.

Вона повільно встала, взулась і рушила в бік свого столу.

Назар повільно оглянув кабінет.

— Гарно тут, — сказав він. — Тобі підходить.

— Мені теж так здається, — коротко відповіла Катя.

Вона стояла навпроти. Занадто прямо.  Занадто зібрано.

— Катю…

— Не треба, — одразу перебила вона, намагаючись звучати впевнено. — Ми вже говорили сьогодні.

— Ми не договорили.

— Нам і не потрібно, — сказала вона.

Він зробив крок ближче.

— Потрібно.

Катя глибоко вдихнула.

— Назаре, будь ласка… Ти одружений на моїй подрузі.

Тиша.

Він не відвів погляду.

— Уже ні.

Ці слова прозвучали спокійно. Наче факт.

Катя завмерла.

— Що?

— Я подав на розлучення, — сказав він. — Три дні тому.

Пауза. Довга.  Несподівана.

— І… я вже не живу з нею.

Катя дивилася на нього, не кліпаючи.

— Що ти маєш на увазі?

— Я з’їхав, — відповів він. — Живу окремо.

Тиша стала густою.

— Це нічого не змінює, — тихо сказала вона.

— Змінює, — заперечив він.

— Ні, Назаре.

Вона підняла на нього очі. І тепер у них була не розгубленість. А чіткість.

— Ти все ще одружений.

— Формально.

— Це не “формально”, — різкіше сказала вона. — Це факт.

Пауза.

— Я не можу…

Вона замовкла на секунду, збираючись.

— Я не можу приймати залицяння одруженого чоловіка.

Ці слова прозвучали твердо. Як межа.

Назар мовчав кілька секунд. Потім тихо сказав:

— Я не прошу тебе нічого приймати.

Катя ледь усміхнулася.

— Просиш.

— Я просто хочу бути поруч.

— Це і є проблема.

Він зробив ще один крок.

— Чому?

Катя подивилася прямо на нього.

— Бо я не байдужа.

Тиша.

— Саме тому, — продовжила вона тихіше, — я не буду цього робити. Я живу з цими почуттями вже давно і знаю, як їм не піддаватися. Я не хочу робити помилок.

Катя зробила крок назад.

Створюючи дистанцію.

— Давай так, — сказала вона спокійніше. — Ти розлучишся.

— Я розлучаюся.

— Коли це буде офіційно, — наголосила вона, — тоді ми зможемо… поговорити.

Пауза.

— Можливо.

Вона розвернулася до столу, ніби закриваючи розмову. Взяла ручку, зробила вигляд, що щось шукає.Але пальці не слухалися.