Глава 4. Занадто близько

Телефон задзвонив, коли Катя вже лежала в ліжку. Вона не спала. Просто лежала із заплющеними очима, намагаючись не думати. Не згадувати. Не прокручувати знову і знову той вечір.

Екран освітив темряву кімнати. Ім’я. Назар. Серце стиснулося.

На секунду їй захотілося відповісти. Почути його голос. Зрозуміти, що з цього всього правда. А що — ні. Телефон продовжував дзвонити. Катя дивилася на екран. І не рухалася.

Триматися подалі.

Вона ж сама це вирішила.

Дзвінок обірвався. Тиша повернулася в кімнату. Але спокою не стало більше. Вона перевернула телефон екраном вниз. І тільки тоді дозволила собі видихнути.

Наступний день почався рано. Катя навмисно заповнила його справами. Щоб не було часу думати. Вона вже давно хотіла змінити кабінет — щось більше, світліше, своє.

Cьогодні це стало не просто планом, а  необхідністю. Вона переглянула кілька варіантів. Перший — занадто темний. Другий — маленький. 

Третій…Вона зупинилася ще на вході. Світло. Великі вікна. Тиша. І дивне відчуття — ніби тут можна дихати.

— Вам подобається? — спитала жінка-орендодавець.

Катя повільно кивнула.

— Так.

І вперше за останні дні усміхнулася по-справжньому.

Усе сталося швидко. Документи. Домовленості. Ключі в руках. До вечора вона вже стояла посеред нового кабінету.  Ще порожнього, але свого.

Декілька днів пішло на облаштування. Підібрати стіл, зручний стілець для себе. Обрати диван та крісло для клієнтів, щоб їм було зручно. Продумати дрібнички, щоб створити затишок. Катя працювала психологом, з дорослими та дітьми. Вона знала як має виглядати її кабінет, щоб клієнтам було комфортно. До цього вона орендувала вже готовий кабінет, а тут створювала свій власний. Цей процес поглинув її повністю, але дарував так багато позитивних емоцій.

Сьогодні перший робочий день в новому кабінеті. Ранок був спокійним. Занадто спокійним.

Катя вийшла з машини, взяла сумку і попрямувала до входу в будівлю.

Телефон задзвонив. Вона навіть не дивилася. Відчувала. 

Назар.

Вона просто скинула дзвінок. І пішла далі. Намагаючись сконцентруватися на сьогоднішньому дні.

Але несподіваний оклик змусив завмерти на місці.

— Катю.

Знайомий голос, занадто близько. Катя повільно обернулася.

Назар.

Він стояв за кілька кроків. Спокійний. Зосереджений. І занадто реальний.

— Ти не береш слухавку, — сказав він.

Це не було питання.

— Я зайнята, — коротко відповіла вона.

— Постійно, для мене?

Катя нічого не сказала.

Він зробив крок ближче.

— Ти мене ігноруєш.

— Ні, — спокійно сказала вона. — Просто… не хочу говорити.

Чесно.

І від цього ще важче.

Назар затримав на ній погляд.

— Чому?

Катя відвела очі.

— Бо це неправильно.

Пауза.

— Що саме?

Вона ледь усміхнулася. Гірко.

— Все.

Катя продовжила іти в бік офісу, вона не знала, що казати і хотіла закінчити розмову. На її подив Назар продовжив іти поряд з нею. Вони зайшли в будівлю разом. Мовчки. Катя натиснула кнопку ліфта. Двері відчинилися майже одразу. Вони зайшли всередину. В ліфті вони опинилися вдвох. Катя натиснула на свій поверх.

— Ти тут працюєш? — спитав Назар.

— Так.

Коротка пауза. Назар натиснув кнопку потрібного поверху.

— Зняла тут кабінет декілька днів тому.

Він підняв брови.

— Серйозно?

— Так.

Назар усміхнувся.

І в цій усмішці було щось інше. Живе.

— Значить, тепер ми працюємо в одній будівлі.

Катя стиснула сумку в руках.

— Невже?

— Так, мій офіс знаходиться на 7 поверсі. Мені подобається цей варіант.

Вона подивилася на нього.

— А мені — ні.

Він тихо засміявся.

— Ти думаєш, це випадковість?

— Я думаю, що це погана ідея.

— А я думаю, що це доля, — сказав він, не відводячи погляду.

Ліфт зупинився.

Двері відчинилися.

Але вони не поспішали виходити.

— Давай відсвяткуємо, — раптом сказав Назар. — Новий кабінет. Це ж важливо.

Катя похитала головою.

— Не треба.

— Чому?

— Бо у мене багато роботи.

— Це відмазка.

— Це правда.

Він зробив крок ближче.

— Ти просто боїшся.

Серце різко вдарило.

— Ні.

— Боїшся мене, — тихо сказав він.

Катя підняла на нього очі.

— або Себе?

Пауза.

Довша, ніж потрібно.

— Можливо, — чесно сказала вона.

Назар усміхнувся. Ледь помітно.

— Тоді тим більше варто піти.

Катя зробила крок назад.

— Ні, Назаре.

І в цьому “ні” було більше, ніж відмова.

Було рішення.

— Я не хочу все ускладнювати.

— Уже пізно, — тихо сказав він.

Але вона вже виходила з ліфта. Не озираючись.

Коридор здавався довгим. Занадто довгим. Катя швидко дійшла до свого кабінету, відчинила двері і зайшла всередину. Зачинила.

І тільки тоді сперлася спиною об стіну. Закрила очі. Серце билося швидко. Нерівно.

Занадто близько.

Вона підійшла до вікна, вдихнула глибше. Спробувала заспокоїтися. Це просто випадковість. Просто будівля. Просто робота. Але вона вже знала:

нічого “просто” тут більше не буде.