Глава 3. Те, що давно закінчилося

Назар мовчки  дочекався, поки Оля сяде в машину, і лише тоді обійшов авто, сів на місце водія.

Ніч була тепла, але повітря здавалося важким. Як перед грозою.

Він завів двигун, не дивлячись на неї. Кілька секунд — лише звук мотора і приглушений шум міста.

— Гарне було свято, — сказала Оля, дивлячись у вікно.

Назар ледь кивнув.

— Так.

Пауза.

Вона повернула голову.

— Ти міг би хоча б зробити вигляд, що все нормально.

— Для кого? — спокійно спитав він.

— Для людей, — так само спокійно відповіла вона. — Для друзів. Для Каті.

Ім’я прозвучало навмисно.

Назар стиснув кермо трохи сильніше.

— Я не граю більше, Олю.

Вона тихо видихнула.

— Ти подав?

Пауза затягнулася на секунду довше, ніж потрібно.

— Так.

Оля кивнула.

— Коли?

— Три дні тому.

— Тому ти забрав речі, — сказала вона.

— Так.

— І де ти зараз живеш?

— Зняв квартиру.

— Надовго?

— Поки не закінчиться все це.

Оля ледь усміхнулася.

— Тобто ти вже все вирішив.

— Я вирішив це давно.

Вона подивилася на нього уважніше.

— Ні. Ти просто дочекався моменту.

Він нічого не відповів. Бо вона мала рацію.

Машина плавно рухалася нічним містом, а світло ліхтарів ковзало по склу. І разом із цією тишею поверталися думки.

Їх шлюб ніколи не починався як історія про кохання. Він виріс із чогось іншого — зі звички, зі зв’язків між родинами, з років, у яких Оля завжди була поруч.

Вони ходили в одну школу, сиділи за однією партою. Потім вони поступили до одного університету, Назар на юридичний, Оля на психологію. Вона потрапляла в якісь історії — він витягував її. Захищав. Допомагав.

Назар ніколи не бачив в Олі жінку. Навіть тоді, коли вона стала його дружиною.

Для нього вона завжди залишалася тим самим — другом із дитинства. Майже як молодша сестра.

Але вона завжди хотіла його собі, кохала безмежно і вірила, що для побудови родини буде достатньо її почуттів, головне, щоб Назар був поряд і  дозволяв себе кохати.

— Ти пам’ятаєш, як все почалося? — раптом сказала Оля, ніби прочитавши його думки.

— Пам’ятаю, — коротко відповів він.

— Тоді все було простіше.

— Ні, — спокійно сказав Назар. — Просто ми були чеснішими.

Оля тихо засміялася.

— Серйозно?

Він перевів погляд на дорогу.

— Я був чесним.

І це була правда.

На п’ятому курсі Назар був вимушений повернутися з стажування за кордоном, бо в його родині почалися фінансові проблеми, батько не витримував тиску і потрапив в лікарню з серцевим нападом. Все вирішилося занадто швидко, батько Олі допоміг. Закрив питання, які могли зруйнувати сім’ю Назара.

Ціна теж була названа одразу.

Шлюб.

Оля навіть не приховувала, що це її ідея. Вона хотіла його. Завжди хотіла.

— Ти ж тоді погодився, — тихо сказала вона.

— Так.

— Значить, це був твій вибір.

— Це була угода, — виправив він.

І знову тиша.

Він пам’ятав ту розмову до деталей. Він одразу сказав:

Я тебе не кохаю.

І вона погодилася. Без вагань. Навіть усміхнулася. Бо для неї це не мало значення.

Було лише одне важливе — він буде поруч. 

Вони домовилися: П’ять років. Якщо за цей час у них не з’являться діти — вони розійдуться. Спокійно. Без претензій. Без драм.

 Він був чесний із самого початку. Завжди.

Між ними була ще одна домовленість — вони спробують. Справді спробують побудувати щось реальне. Якщо почуття з’являться — тоді їхній шлюб стане справжнім і можна буде подумати про дітей.

Перші два роки Назар дійсно старався.

Проводив із Олею час. Запрошував у ресторани, купував квіти, водив у театр. Вони їздили відпочивати разом, сміялися, жили поруч.

У них був секс. Регулярний. Зручний.

Оля була щаслива. А він — ні.

Бо за всією цією правильністю не було головного. Почуттів.

Побут дедалі більше нагадував життя двох людей, які просто добре співіснують поруч. Без конфліктів. Без глибини.

І навіть близькість була… зручною. Як доступ до чогось, що завжди поруч. Але не більше.

Після двох років він знову був чесним.

Вони сіли і поговорили. Спокійно. Без сцен. І тоді остаточно домовилися: вони доведуть цей шлюб до кінця — до тих самих п’яти років. Але кожен житиме своїм життям. Оля думала, що це тимчасова забаганка, їй хотілось бути розуміючою дружиною, томму вона без проблем погодилась на:

Відкритий шлюб.

Без контролю. Без претензій. Кожен має право на свої стосунки, свої історії, свої помилки. Головне, що Назар залишається поряд і офоційно він її.

Єдине правило — на людях вони залишаються тим, чим завжди були. Ідеальною парою. Щасливою сім’єю.

— Я тебе кохаю, — сказала Оля тихо.

Назар не здивувався.

— Я знаю.

— І ти нічого не відчуваєш?

— Ні.

Вона кивнула. Спокійно.

— Ти навіть не намагався.

— Намагатися не має сенсу, коли ти знаєш результат.

— Це твоя проблема, — сказала вона. — Ти ніколи не віриш, що щось може змінитися.

— Бо не змінюється.

Пауза.

— Змінюється, — тихо сказала Оля. — Якщо захотіти.

Назар ледь похитав головою.

— Я не хотів.

— А як щодо інших? — раптом сказала Оля. — Ти ж не відмовляв собі.

Назар не відповів. І не заперечив. Вона всміхнулася гірко.

— Я теж жила своїм життям, якщо ти раптом забув.

— Я пам’ятаю.

— Але я все одно чекала, — додала вона тихіше.

І ось це було головним. Вона чекала. Завжди. Що одного дня він зміниться. Що подивиться на неї і побачить не просто дружину за договором. А жінку. Свою.

— У нас були правила, — сказала вона після паузи.

— Були.

— І ти їх порушуєш.