Глава 2. Те, що бачать усі

Коли вони повернулися з саду, шум свята накрив їх одразу — сміх, голоси, музика, дитячі вигуки.

І ще щось.

Катя відчула це ще до того, як побачила.

— А ось і ви.

Голос був легкий. Усміхнений.

Оля.

Вона стояла біля столу з келихом шампанського та розмовляла з Мартою — бездоганна, як завжди. Сукня підкреслювала фігуру, волосся ідеально вкладене, усмішка — тепла і відкрита. Занадто ідеальна.

Катя завмерла на секунду. Назар поруч ледь помітно напружився.

— Привіт, — сказала Оля, переводячи погляд із нього на Катю. — А я вже почала хвилюватися. Думаю, де це мій чоловік зник.

Слово “чоловік” прозвучало м’яко, але з чітким акцентом.

— Привіт, — спокійно відповів Назар.

Він не зробив кроку назустріч. Не доторкнувся. І це було помітно. Якщо знати, куди дивитися.

— Я приїхала трохи пізніше, — продовжила Оля, ніби нічого не відбувалося. — Не хотіла пропустити день народження хрещениці.

— Добре, що приїхала, — коротко сказав Назар.

Катя відчула себе зайвою.

— Катю, — Оля усміхнулася їй, — ти сьогодні просто неймовірна.

— Дякую, — тихо відповіла вона.

— Ми якраз говорили про відпустку, — легко продовжила Оля, ніби розмова вже давно йшла. — Думаємо поїхати до моря цього літа. Правда, Назаре?

Катя перевела погляд на нього. На секунду. І цієї секунди вистачило, щоб побачити — він не очікував цього.

— Побачимо, — коротко відповів він.

— Та ну, — засміялася Оля, легко торкаючись його руки. — Ти ж сам казав, що нам треба кудись разом поїхати. Відпочити.

Разом.

Їй здавалося, що вона стоїть у двох реальностях одночасно. У тій, де Назар щойно говорив з нею про “нас”. І у тій, де його дружина розповідає про спільні відпустки. І він не заперечує.

— Вам давно треба, — кивнула Марта. — Ви ж постійно в роботі.

— От саме, — зітхнула Оля, але усмішка не зникла. — Треба більше часу проводити разом.

— Я вам не заважаю? - неочікувано до них приєднався Марк.

Він давно був частиною їх компанії. Своїм. І всі знали ще одну просту річ — йому подобається Катя. Давно. Але він ніколи не тиснув.

— Марку! — Оля одразу пожвавішала. — Нарешті ти!

— Та я тут, просто мене діти відволікли, — усміхнувся він. — Привіт.

— Привіт, — відповіла Катя.

— Ти сьогодні дуже красива, — сказав він їй просто.

Катя трохи ніяково усміхнулася.

— Дякую.

Назар мовчав.

Але його погляд став жорсткішим.

— Ми тут якраз про відпустку говоримо, — сказала Оля, переводячи розмову далі. — Треба ж якось зробити паузу і згадати, що життя це не лише робота.

— Це точно, — кивнув Марк. — Я от недавно ледве знайшов час сходити кудись.

— До речі! — Оля ніби згадала щось. — Ми  з Назаром були на виставі Чорного Квадрату минулого тижня.

Вона знову торкнулася його руки. Легко. Наче автоматично.

— Так, — коротко сказав Назар.

— Було дуже класно, — продовжила вона. — Така атмосфера… давно такого не відчувала.  

І знову цей акцент:

ми.

— Я також хочу сходити туди, — підхопив Марк. — Але ніяк не зберуся.

Він подивився на Катю.

— Не хочеш скласти компанію? Я знаю ти обожнюєш театр.

Катя трохи розгубилася.

— Я… навіть не знаю, — чесно сказала вона. — Зараз дуже багато роботи.

— Та нічого, — легко відповів Марк. — Підлаштуємося.

— Так, Катю, — одразу втрутилася Оля. — Тобі точно треба кудись виходити, а не тільки працювати.

І подивилася на неї з тією самою “турботливою” усмішкою.

— Я подумаю, — сказала Катя. — Справді, зараз складно з часом.

— Давай я подивлюсь білети і напишу тобі про вільні дати, — кивнув Марк. — Думаю ми знайдемо дату коли тобі буде зручно.

— Добре.

— От і чудово, — задоволено сказала Оля.

І на мить її погляд ковзнув до Назара. Наче вона перевіряла реакцію. Він стояв спокійно. Занадто спокійно. Але Катя знала його достатньо, щоб побачити: йому це не подобається.

Розмова тривала.Легка. Звичайна. Майже безтурботна. Оля сміялася, торкалася Назара — рука, плече, короткі жести, які виглядали природно. Як у пари, яка давно разом. Як у пари, яка щаслива. І це було найважче. Бо це виглядало правдиво. Занадто правдиво.

Катя більше не могла там стояти.

— Вибачте, я відійду на хвилинку, — сказала вона.

— Звісно, — одразу відповіла Оля. — Не зникай тільки.

Катя кивнула і пішла. Швидше, ніж хотіла.

Свято тривало. Але для неї все стало іншим. Катя спостерігала за Анютою, та грала з своїми друзями і зовсім вже не звертала увагу на дорослих. Катя зрозуміла, що роль хрещеної на сьогодні виконано і можна їхати додому, її відсутність вже нікого не засмутить, а їй треба побути самій і зібратися з думками. 

Вона взяла свою сумку.Руки трохи тремтіли.

Це не має сенсу.

Назар говорить одне. Оля — зовсім інше. І виглядає так, ніби саме її версія — правда.

— Ти вже йдеш? — тихо спитала Марта.

— Так… мені треба.

— Все добре?

Катя кивнула.

— Просто втомилася.

Марта уважно подивилася на неї, але лише сказала:

— Напиши потім.

— Добре.

Катя вийшла за хвіртку і глибоко вдихнула. Прохолодне повітря трохи привело до тями.

Треба триматися подалі.

Від нього. Від них.  Від усього цього.

Вона дістала телефон. Відкрила нотатки.

Нове приміщення для кабінету.

Район. Бюджет. Площа.

Щось конкретне. Щось, що має сенс. На відміну від усього, що відбувається між ними. Катя ще раз глибоко вдихнула. І рушила вперед.