Глава 2. Те, що бачать усі

Коли вони повернулися з саду, шум свята накрив їх одразу — сміх, голоси, музика, дитячі вигуки.

І ще щось.

Катя відчула це ще до того, як побачила.

— А ось і ви.

Голос був легкий. Усміхнений.

Оля.

Вона стояла біля столу з келихом шампанського та розмовляла з Мартою — бездоганна, як завжди. Сукня підкреслювала фігуру, волосся ідеально вкладене, усмішка — тепла і відкрита. Занадто ідеальна.

Катя завмерла на секунду. Назар поруч ледь помітно напружився.

— Привіт, — сказала Оля, переводячи погляд із нього на Катю. — А я вже почала хвилюватися. Думаю, де це мій чоловік зник.

Слово “чоловік” прозвучало м’яко, але з чітким акцентом.

— Привіт, — спокійно відповів Назар.

Він не зробив кроку назустріч. Не доторкнувся. І це було помітно. Якщо знати, куди дивитися.

— Я приїхала трохи пізніше, — продовжила Оля, ніби нічого не відбувалося. — Не хотіла пропустити день народження хрещениці.

— Добре, що приїхала, — коротко сказав Назар.

Катя відчула себе зайвою.

— Катю, — Оля усміхнулася їй, — ти сьогодні просто неймовірна.

— Дякую, — тихо відповіла вона.

— Ми якраз говорили про відпустку, — легко продовжила Оля, ніби розмова вже давно йшла. — Думаємо поїхати до моря цього літа. Правда, Назаре?

Катя перевела погляд на нього. На секунду. І цієї секунди вистачило, щоб побачити — він не очікував цього.

— Побачимо, — коротко відповів він.

— Та ну, — засміялася Оля, легко торкаючись його руки. — Ти ж сам казав, що нам треба кудись разом поїхати. Відпочити.

Разом.

Їй здавалося, що вона стоїть у двох реальностях одночасно. У тій, де Назар щойно говорив з нею про “нас”. І у тій, де його дружина розповідає про спільні відпустки. І він не заперечує.

— Вам давно треба, — кивнула Марта. — Ви ж постійно в роботі.

— От саме, — зітхнула Оля, але усмішка не зникла. — Треба більше часу проводити разом.

— Я вам не заважаю? - неочікувано до них приєднався Марк.

Він давно був частиною їх компанії. Своїм. І всі знали ще одну просту річ — йому подобається Катя. Давно. Але він ніколи не тиснув.

— Марку! — Оля одразу пожвавішала. — Нарешті ти!

— Та я тут, просто мене діти відволікли, — усміхнувся він. — Привіт.

— Привіт, — відповіла Катя.

— Ти сьогодні дуже красива, — сказав він їй просто.

Катя трохи ніяково усміхнулася.

— Дякую.

Назар мовчав.

Але його погляд став жорсткішим.

— Ми тут якраз про відпустку говоримо, — сказала Оля, переводячи розмову далі. — Треба ж якось зробити паузу і згадати, що життя це не лише робота.

— Це точно, — кивнув Марк. — Я от недавно ледве знайшов час сходити кудись.

— До речі! — Оля ніби згадала щось. — Ми  з Назаром були на виставі Чорного Квадрату минулого тижня.

Вона знову торкнулася його руки. Легко. Наче автоматично.

— Так, — коротко сказав Назар.

— Було дуже класно, — продовжила вона. — Така атмосфера… давно такого не відчувала.  

І знову цей акцент:

ми.

— Я також хочу сходити туди, — підхопив Марк. — Але ніяк не зберуся.

Він подивився на Катю.

— Не хочеш скласти компанію? Я знаю ти обожнюєш театр.

Катя трохи розгубилася.

— Я… навіть не знаю, — чесно сказала вона. — Зараз дуже багато роботи.

— Та нічого, — легко відповів Марк. — Підлаштуємося.

— Так, Катю, — одразу втрутилася Оля. — Тобі точно треба кудись виходити, а не тільки працювати.

І подивилася на неї з тією самою “турботливою” усмішкою.

— Я подумаю, — сказала Катя. — Справді, зараз складно з часом.

— Давай я подивлюсь білети і напишу тобі про вільні дати, — кивнув Марк. — Думаю ми знайдемо дату коли тобі буде зручно.

— Добре.

— От і чудово, — задоволено сказала Оля.

І на мить її погляд ковзнув до Назара. Наче вона перевіряла реакцію. Він стояв спокійно. Занадто спокійно. Але Катя знала його достатньо, щоб побачити: йому це не подобається.

Розмова тривала.Легка. Звичайна. Майже безтурботна. Оля сміялася, торкалася Назара — рука, плече, короткі жести, які виглядали природно. Як у пари, яка давно разом. Як у пари, яка щаслива. І це було найважче. Бо це виглядало правдиво. Занадто правдиво.