Глава 1. День, який нічого не обіцяв… але змінив усе

Повітря було наповнене дитячим сміхом, запахом ванільного торта і теплом раннього літа. У дворі заміського будинку, прикрашеного різнокольоровими кульками, метушилися гості — хтось розливав шампанське, хтось ловив дітей, які носилися між столами.

Катя стояла трохи осторонь, тримаючи в руках склянку з лимонадом. Вона усміхалася, спостерігаючи, як маленька Анюта у пишній рожевій сукні щось захоплено розповідала дорослим, розмахуючи руками.

Її хрещениця. Від цієї думки ставало тепло. Катя була дуже сімейною, хоч поки у неї не було власної родини, їй подобалось бути частиною іншої.

— Катю, ти бачила, який торт? — запитала Марта, її давня подруга і мама іменинниці — Там всередині три шари!

Катя усміхнулася. Аня ве розповіла їй про торт і не один раз.

— Бачила, — кивнула Катя. — Анюта вже, здається, не може дочекатися, коли його розріжуть.

— Та вона зранку тільки про це й говорить, — засміялася Марта. — Добре, що хоч гостей не забула запросити.

Катя тихо засміялася разом із нею, але її увагу раптом відволік інший звук — знайомий голос, низький, спокійний.

Вона навіть не одразу обернулася. Наче боялася.

Назар.

Він щойно зайшов у двір і одразу нахилився до Анюти.

— Ну що, іменинниця, — почувся його голос, теплий і м’який, — приймеш вітання від хрещеного?

Катя затамувала подих.

Анюта радісно пискнула і кинулася йому на шию.

— Назар! Дивись, яка я красива!

— Найкрасивіша, — посміхнувся він, піднімаючи її на руки. — Це тобі.

Він простягнув їй коробку, перев’язану стрічкою. Дівчинка нетерпляче почала її розпаковувати, навіть не чекаючи допомоги дорослих.

— Огооо! — вигукнула вона за мить. — Лялька!

— Подобається? — Назар уважно дивився на неї.

— Дуже! А мені ще Катя подарувала! — гордо заявила Анюта, обертаючись у бік Каті. — Там такий будиночок! І меблі!

Назар підняв погляд. Їхні очі зустрілися. І щось невидиме, але дуже відчутне, знову натягнулося між ними.

— Значить, у тебе тепер ціле життя для ляльки є, — сказав він, але дивився не на дитину.

Катя відчула, як у грудях щось стиснулося. 

Нічого не змінилося.

Колись вона закохалась в нього в університеті.  Вони були друзями, але не змогли стати парою, бо він став чоловіком її найкращої подруги. Катя не знала, як це сталося, бо відчувала, що вона подобається Назару, але одного дня друзі приголомшили її  - вручивши запрошення на їх весілля. І от уже на протязі 5 років вона дружить з подружжям Яворівських. 

Почуття до Назара виявились сильними, вони то трохи відступають, то накочують з новою силою. Неможливо їх відпустити, бо вони хрещені Анюти, їх пов’язують обов’язки перед спільною дитиною, іноді це створює ілюзію  родини, з'являються фантазії, що  у них могла б бути родина, дочка і Назар був би чудовим батьком, бо так як він чудовий хрещений і Катя впевнена буде чудовим батьком.  

— Він сам, — тихо сказала Марта поруч, ніби прочитавши її думки.

Катя не відповіла.

— До речі… — Марта нахилилася ближче, знижуючи голос. — Ти ж не чула? В них з Олею, здається, все дуже погано. Кажуть, вони розлучаються.

Світ ніби на секунду затих.

— Що? — Катя нарешті подивилася на неї.

— Ну так. Я не знаю деталей, але… давно вже щось не те. Він навіть на минулій зустрічі був без неї.

Катя повільно вдихнула.

Розлучаються.

Це слово було небезпечним. Воно відкривало двері, які вона роками намагалася тримати зачиненими.

— Катю…

Вона здригнулася. Голос був зовсім поруч.

Назар стояв перед нею.

Тепер ближче, ніж вона була готова.

Високий, у світлій сорочці з підкоченими рукавами, трохи засмаглий, із легкою щетиною — він виглядав так, ніби час для нього йшов інакше.

— Привіт, — він усміхнувся так, як завжди усміхався тільки їй. Тепло. Щиро. Трохи винувато.

— Привіт, — вона змусила себе відповісти спокійно.

Вони дивилися один на одного трохи довше, ніж дозволяють звичайні привітання.

— Ти… прекрасно виглядаєш, — сказав він.

— Дякую. Ти теж, — вона відвела погляд, щоб не видати себе.

Назар тихо засміявся.

— Я скучив.

Ці слова прозвучали занадто просто. І занадто щиро.

Катя стиснула склянку в руках.

— Ми ж бачилися… — почала вона, але сама знала, що це неправда. Не так. Не по-справжньому.

— Не так, як хотілося б, — тихо додав він.

Між ними повисла тиша. Та сама — знайома ще зі студентських років. Наповнена невимовленими словами.

Колись вони сміялися разом до сліз, готувалися до іспитів ночами, сперечалися про книги і фільми… і мовчали про головне.

Завжди мовчали.

— Ти надовго? — спитала вона, щоб хоч якось розірвати цю напругу.

— На скільки дозволиш, — відповів він, дивлячись прямо в її очі.

Серце зробило ще один небезпечний удар.

Не можна.
Він одружений.

Але слова Марти знову спливли в голові.

Вони розлучаються…

— Ходімо, — раптом сказав Назар. — Там тихіше.

Він кивнув у бік саду, де було менше людей.

Катя вагалася лише секунду.

Вони пішли разом, повільно, ніби боялися зруйнувати цей момент.

В саду було прохолодніше. Листя тихо шелестіло від легкого вітру. Десь у будинку знову залунали оплески — Анюта таки задула свічки.

— Я давно хотів з тобою поговорити, — сказав Назар.

Його голос змінився. Став серйознішим.

Катя відчула, як у грудях щось стискається.

— Про що?

Він на мить замовк, ніби підбирав слова.

— Про нас.

Це прозвучало занадто голосно. Навіть у тиші саду.

Катя різко вдихнула.

— Назаре… не треба.

— Треба, — тихо, але впевнено відповів він. — Я більше не хочу мовчати.

Вона похитала головою.

— Ти одружений.

— Поки що.

Це “поки що” зависло між ними, як обіцянка.