Розділ 2

В бомбосховищі людей дуже багато всі голосно розмовляють, хтось кричить, хтось в істериці, хтось в шоці.

-Коли вже це скінчиться.?! Як же я ненавиджу цю війну!- каже одна з дівчат приблизно мого віку.

-Не скінчиться, доки комусь це вигідно!- каже якийсь дідусь.

-Так, комусь війна, а комусь мати рідна, як кажуть.-каже жіночка в червоному, з кицькою в руках.

В цей час лунають ще два потужних вибухи.

-Каби.- каже хлопець років 16.

-Треба їхати до родичів.- каже жіночка в червоному.

-А я сказала онукам, що нікуди не поїду.-каже бабуся в чудернацькому капелюсі.

-Будеш до останнього?- питає дідусь у неї.

-Так, буду! Не піду зі своєї землі!- каже таж бабуся.

-А молодим та дітям є що втрачати, їм ще жити і жити.- каже жіночка.

-Це так. Вони нехай їдуть, а ми будемо берегти свою землю.- каже бабуся в чудернацькому капелюху.

Нарешті ми чуємо як в телефонах лунає відбій тривоги і починаємо виходити з укриття. На вулиці задимлення, всюди щось горить, чути сигналізацію машин, крики поранених, звуки  невідкладних служб. Підходимо до свого будинку. Бачимо, що в дворі будинку яму від прильоту. Навколо спалені машини, вибиті всі вікна в будинку, зруйновані  маленькі магазинчики поряд з домом. Біжу в квартиру. Тут ніби все ціле, окрім відсутніх вікон.

-Здається питання з евакуацією вирішено.- каже мама.

Киваю головою та обнімаю їх з татом. Залшок ночі прибираємо скло в квартирі. ДСНС забивають нам вікна плівкою. Лягаємо відпочивати знесилені і перевтомлені. Зранку збираємо речі та чекаємо дзвінка Данила. Якраз він дзвонить.

-Як ви там?- питає після вітання.

-Все нормально. В квартирі лише всі вікна вибиті, але ДСНС допомогли їх заклеїти. А ти як?- питає мама.

-Я нормально. Я поговорив з своїм побратимом. Він погодився, щоб ви пожили в його квартирі. Адресу вишлю смс-кою. Ключі  вам дасть сусідка. Тому збирайтеся і в путь.- каже він.

-Добре.- каже мама.

Зібрали все найголовніше та вирушили  в дорогу. Ми побачили сусідів, що теж збиралися і з сумками їшли на площу, де чекали  евакуаційні автобуси. Коли ми проїджали через площу, то побачили одну бабусю, яка несла нову ковдру, яку мабуть подарували ще в молодості та вузлики в яких були якісь дорогі їй речі. Без сліз не можливо дивитися. Багато жінок з малими та дорослими дітьми, всі стривожені та гамірні, на очах у багатьох сльози. Змахуємо з  мамою непрохані сльози. Проїджаємо мимо них. Знову лунає повітряна тривога та загроза обстрілу нашого містечка, тому тато додає швидкості нашій старенькій машині. Дорога минає на диво швидко. Мабуть  через  купу думок, що рояться в нашій голові. На дворі полудень. Ми зупиняємося біля багатоповерхівки в спальному районі. На майданчику грають діти з мамами, старенькі сидять біля будинку та діляться новинами.

-Доброго дня.- привіталися ми з бабусями.

-А ви до кого?- спитала мабуть їх лідерка.

-Ми до Сидоренка. – каже мама.

-Але їх немає вдома. Вони виїхали.- каже інша бабуся.

-Це так. Нам тут дозволили пожити господар квартири.- каже тато.

-Ігор? Він же воює.- каже третя сусідка.

-Так. Тому дозволив тут пожити.- каже мама.

-Ясно. А ви звідки?- питає четверта бабуся.

-Ми з прикордонного містечка. Через сильні обстріли ми змушені були евакуюватися.- каже тато.

Бабусі переглянулися та співчутливо на нас подивилися, а ми взявши речі попрямували шукати наше тимчасове поселення. Забравши ключі в сусідки ми опинилися в квартирі. В квартирі був гарний ремонт, вікна виходили і на вулицю і на парк. Здавалося, що господарі вийшли ненадовго і зараз повернуться.  Людям тут би жити та радіти життю, а не тікати в іншу країну. Розбираємо речі та йдемо за продуктами до магазину. Скупившись готуємо вечерю та прийнявши душ лягаємо відпочивати. Серед ночі прокидаюся від того, що волає тривога на телефоні. На вулиці тиша. Знову на наше містечко летять шахеди та каби.  Згортаюся клубочком та плачу. Дуже сумую за рідним домом.  Не знаю коли засинаю, бо прокидаюся від сонячного проміння, що торкається мого обличчя.

-Доню, прокидайся.- до кімнати заходить мама.- Потрібно вставати. Потрібно зареєструватися як ВПО. – каже мама сідаючи на ліжко.

-Добре. Зараз вмиваюся, снідаємо і вперед.- кажу я встаючи та цілуючи маму в щічку.

Оформляємо ВПО, де дуже багато людей, які теж приїхали сюди ховаючись від обстрілів. Починаються довгі пошуки роботи. Мені вдалося влаштуватися в кафе офіціанткою. Батько знайшов роботу водія на фуру, що возить гуманітарну допомогу, а мама поки лишилася ні з чим. Кафе в яке я влаштувалася було не далеко від дому, тому мені дуже пощастило. Та я познайомилася з дівчатами – офіціантами, та барменоми Максимом.  Директором був чоловік в літах Дмитро Олексійович.  Колектив можна було б назвати хорошим, лише Катя ставилася до мене ніби я третій сорт. Одного разу я почула одну розмову:

-Теж мені переселенці! Понаїхали! Сиділи в своїх норах, а тепер приїхали! – казала вона.