Право на щастя

На вулиці було зовсім паскудно. Сірі дев’ятиповерхові будинки видавалися кошмарними стовбурами величезних дерев, від яких лишився тільки подертий стовбур. Гілки берез та кленів хиталися під натиском вітру, а над землею літало дрібне сміття та залишки листя, яке не встигли прибрати.

Вуличні ліхтарі підсвічували перехожих що рухалися у напрямку зупинки. В цьому царстві сірих кольорів єдиними проблисками райдуги були лише неонові вивіски магазинів, та дитячий майданчик, на якому влітку пофарбували качелі в яскраво-жовтий колір. Над усією цією картиною нависало важке свинцеве небо, що немов поховало місто від сонця.

Ще півгодини і я сам вийду на вулицю, щоб влитися в струмок людей які будуть йти на роботу. Єдине що тішило в цю пору — гарячий чай, із скибками яблука та лимоном. Потицявши в екран смартфону, я перевірив прогноз погоди. Невеличкий мінус, хмарно, без опадів. Звичайно, перед Новим роком вже немає тих млосних відчуттів як раніше у дитинстві, коли я рахував дні до свята і готувався наряджати ялинку. В дорослому житті, все набагато прозаїчніше, але зі снігом було б краще, хоч якась зміна після осені.

Останній ковток чаю, помити чашку і вперед. Надворі було ще гірше ніж здавалося в квартирі. Суха погода, але було холодно, різкий вітер тут же вчепився в обличчя своїми  пазурами і змусив рухатися швидше. По ліву руку від мене залишився дитячий садочок, в який батьки в цей час вели закутаних по самі очі дітей, які незважаючи на погоду весело щебетали до батьків, а деякі навіть підстрибували.  

Поворот за будинок і повз дитячий майданчик по алеї, залишаючи обабіч інші будинки я йшов на зупинку. До Нового року лишалось всього декілька днів, і схоже було що це свято я проведу на самоті, оточивши себе тарілками з салатами і бутербродами.

Холодна маршрутка наповнена мовчазними людьми потихеньку рухалась в потоці машин. Навколо трохи посвітлішало і передноворічна реклама вже не так впадала в вічі. Наступив новий сірий день. Ось маршрутка загальмувала біля метро і потік людей неспішно поніс мене вперед.

На станції було холодно і напівтемно. Ось здалеку винісся підсвічений «дракон» потягу і загальмував біля перону обдавши людей хвилею холодного повітря. Напівпустий вагон швидко заповнився і потяг вирушив вперед. «Дарниця», «Лівобережна», «Гідропарк» — потяг минув ці станції метро поглинаючи в себе людей і далі швидко понісся через Дніпро, який незважаючи на досить холодну погоду ледь вкрився тоненькою кригою.

Ще пара станцій метро, один перехід і ось я вже стою на вулиці біля бізнес-центру, де компанія в якій я працю має невеличкий офіс. На вході до БЦ якраз наряджали велику штучну ялинку та вішали кілька гірлянд. Ялинка, що була явно з одного популярного китайського сайту, смерділа дешевим пластиком, а іграшки якими її вкрашали були відверто потворними.

Ліфт підняв мене на другий поверх, короткий коридор і ось я прикладаю свою картку до датчику на сірих дверях. Замок тихенько клацнув і двері відчинились, пропускаючи мене в середину. Відразу біля дверей розташувалась зона для гостей та конторка офіс-менеджерки, яка дивилась щоб гості самі не ходили по офісу. Ще одні двері і перед моїми очима відкрився невеличкий «опен спейс» де власне і проходила вся наша робота. Декілька довгих столів на яких розмістилися комп’ютери і організаційна техніка, куточок з невеличкою кухнею і холодильником, та декілька дверей що вели в переговорну, кабінет директора, вбиральні, підсобні приміщення та невеличкий склад.

Колеги, як зазвичай це повелося окупували невеличкий стіл біля вікна попиваваючи ранкову каву. Я привітався і пішов перевдягатися. Пуховик повісив в свою шафку, а з верхньої полиці дістав кульок з шоколадними цукерками. Чай, каву та молоко купувала фірма, а от смаколики ми вже носили самі.

Кульок плюхнувся на середину столу де сиділи колеги, а я пішов готувати собі чай, попутно слухаючи розмову, що точилась навколо Нового року.

— А ми з чоловіком вирішили в цьому році поїхати в «Буковель», вже й готель забронювали, — сказала Віка, одна з менеджерів з продажу. Вміння гарно продавати в принципі і давало можливість відпочивати в місцях по типу «Буковелю».

— Ну, в нас плани скромніші, ми вирішили цей Новий Рік відсвяткувати в ресторані. Там буде програма, та й ціни досить пристойні. До речі, хто хоче приєднуйтеся, можемо разом відсвяткувати, — холостяцька частина колективу, яка із року в рік змінювалась, вирішила відсвяткувати на виїзді. Цього року провідником ідеї став Віталік-програміст, який нещодавно розійшовся з дівчиною.

— Юріч, а ти може доєднаєшся до нас, сіс-адміни теж люди і мають відпочивати, — Віталік звернувся до мене. Юрічем в тридцять років я став через найстарший вік в колективі та бороду, яку носив вже досить довго. Точніше спочатку я лінувався голитися, потім голитися було вже пізно, а борода мені пасувала. Ну я так принаймні думав.

— Ой, я навіть не знаю,може ще до батьків поїду, зберемося ріднею трохи пізніше скажу, — старожилів компанії ще не було на роботі, тому можна було успішно відбрехатися і не бути звинуваченим в стандартних відмазках.

Чайник закипів, а я вже підготував заварку та імбир, наповнив френч-прес, вціпив пару цукерок і пішов з усім добром до свого столу, пора було починати працювати.

День був би як день, якби не дві події. По обіді, в офіс зайшов шеф, і приніс в прямому сенсі корпоративні новини:

— Ну що ж, шановні друзі, вся громадо, в цьому році будемо святкувати трохи раніше, бо маю певні плани, — шеф явно був задоволений. Хоча чому б, не радіти, компанія прибуткова, продукт розробляється і продається можна й радіти.

— Сповістіть всіх і готуйте список хто буде, ресторан вже замовлений, треба лише сповістити скільки нас буде і меню оформити, все можете далі працювати, — промовив шеф і як повненький фей полетів до себе в кабінет.

Як це часто водиться, після таких новин ніхто працювати не продовжив, а от загомоніли з радістю: на корпоративах фірма не скупилася, і зазвичай викупався весь ресторан. Але коли мені на комп’ютер впав документ зі списком я його проігнорував. Настрій так і не з’явився.