1

Косим поглядом глянула на свіженьке повідомлення в телефоні і на мить завмерла. В голові запаморочилося, очі наповнились слізьми і вже не взмозі були дочитувати останні  рядки на блискучому, екрані, що розмитими літерами щільно притискалися один до одного . Екран нагадував мокрі й запітнілі шибки у вікні після тривалого , проливного літнього дощу. Аліса ледь трималася на ногах, щоб не впасти долілиць від роздераючого душевного болю, який зненацька атакував її серце й змушував щосили страждати, все невпинно докоряючи собі  за надмірну довіру. Воно затріпотіло , несамовито закалатало у грудях, шматуючи кожну частинку  знесиленої душі . Ще кілька хвилин тому, Аліса була такою  щасливою. А тепер стоїть на роздоріжжі ... Ну чому її щастя виявилося не справжнім . Чому ?. Затуляючи обличчя руками , не переставала ридати обманута дівчина. М'які, пшеничного відтінку, пружинчасті локони, під дією теплого літнього вітру , легенько похитувалися й плавно підстрибували у повітрі . Міцно стиснуті , пухкенькі вуста тремтіли від тихого схлипування . Тільки що могла вдіяти обманута наречена, потираючи сухими долонями припухлі від сліз ,червонуваті , виразні,  очі. Хіба ж могла вона відчути зраду найріднішої у світі людини, коли серце настільки переповнилося таким щирим і сліпучим почуттям . Кому ж це напередодні її весілля забажалося зробити такий безцінний подарунок, ще й безсоромно посміятися над нею . Чому саме тепер,  коли до втілення найзаповітнішої мрії залишилися лічені дні,  випливають пікантні деталі невірності її обранця. Ким же являється той добродушний анонім , який своїми благими намірами в одну мить, лише легенькими рухами пальців по клавіатурі ,зруйнував її право на щастя.  Аліса ще чверть години вовтузилася біля воріт до будинку Степана, ніяк не наважуючись увійти у середину. Телефон міцно стискала у руці , по кілька разів перечитуючи   кожен окремий рядок. Дівчині більше не хотілося продовжувати цей фарс, адже розуміла- щасливою із Степаном їй більше не бути. Розвернулася і попрямувала у бік залізничної станції. Із відчаю Аліса вирішила покинути це велике, сповнене надій , могутнє місто, але разом із ним все ж залишила частинку свого пораненого серця. Вона ще раз поглянула на вузенькі тротуари, встелені гладенькою бруківкою, на квітучі газони , що цвіли неподалік роздоріжжя й рівненько скошену, зелену траву. Не хотілося ось так, без будь - яких пояснень тікати світ за очі  , наче сама в усьому винна. Але і не хотілося більше ніколи бачити підступного погляду коханого. Безкінченно слухати його побрехеньки і вірити кожному сказаному слову. Аліса  застрибнула у пустий плацкартний вагон і більше не плакала, лише скляним ,пронизливим поглядом проводжала знайомі будівлі, що все далі віддалялися , ставали розмитими й зовсім зникли у далині, зберігаючи її таємницю у незворушному мовчанні .