Право на щастя

Вона так втомилася чекати своє щастя. Якби хто знав…

Сьогодні Оля запізнилася на роботу. Заснула під ранок, майже всю ніч промучившись тривожними думками. Коли ж вона, нарешті, зустріне того єдиного й коханого, з яким піде по життю разом?

Поснідати не встигла, похапцем зібралася й побігла на роботу. Добре, що недалеко, хвилин двадцять пішки. Заскочила в книжковий магазин, де працювала, і відразу наскочила на хазяїна.

— Запізнюєшся! І вже не вперше… — сердито глянув на неї. По-справжньому гніватися на Олю він не міг, тому запитав похмуро:

— Що цього разу трапилося? Знову депресія… Коханий покинув чи мама налаяла?

На її очі раптом навернулися сльози. Чоловік відчув себе винуватим. Торкнувся її руки, легенько погладив.

— Ми ж з тобою давно на «ти». Олюня, все буде гаразд. Чоловіків на твій вік вистачить. Ти ж молода, гарна, звабна… В тебе ще все попереду!

— Нікому я не потрібна! — Оля заплакала й прихилилася до нього. Сергій гладив її по голові, намагаючись заспокоїти.

Дівчині вже двадцять вісім. Давно заміж пора. Та з чоловіками чомусь не щастить. Походять трохи й тікають. Чи то бояться лізти в сімейний хомут, чи то відчувають себе дурнями поруч з такою розумницею.

А вона нічого собі. Гарненька. Якби ж був молодшим… Сорок років! Куди вже бігати за молоденькими…

— Скинути б мені років десять, сам би клинця до тебе підбивав. Тільки старий я вже. Куди мені… Чи, може, забути про вік і запросити тебе до ресторану? Підеш зі мною чи відмовиш? А ну, зізнавайся! — жартома нахмурився хазяїн.

Оля всміхнулася крізь сльози, витерла хустинкою гіркі сльози.

— Піду! Я вже й забула, коли востаннє мене запрошували у ресторан. А ви так взагалі ніколи… — поскаржилася вона.

— Винуватий, більше не буду. Обіцяю час від часу водити тебе по шикарних ресторанах, бо ти ж у нас дівчинка шикарна. Отже, домовилися. В суботу заїду за тобою. А зараз працювати! — погрозив їй пальцем…

І ось настала довгождана субота. Оля була сама не своя. Так приємно, коли тебе запрошують на побачення! Хай навіть, якщо це не коханий, а просто чоловік.

Зранку зробила зачіску, привела в порядок нігтики, а потім довго вибирала сукню. Чи, може, вдягнути брючний костюм? Над обличчям теж довелося довгенько «попрацювати». Картинка вийшла та, що треба. Із дзеркала на Олю дивилася красива, впевнена у своїх жіночих чарах молода жінка, яка звикла до постійної чоловічої уваги. Якби ж то так було насправді!

А Сергій у цей час, вдягаючи новий костюм і зав’язуючи краватку, замислився. Чи варто так раптово зближуватися з Олею? Вона йому подобається, та це ще нічого не значить. І різниця у віці…

Але ж дівчина вже настільки втомилася від самотності, що на грані нервового зриву. Побачення її трохи розважить, якщо він зуміє зробити зустріч приємною.

Він натиснув кнопку дзвінка, й двері майже відразу відчинилися. Ольга уважно дивилася на нього, й Сергій захвилювався. Елегантна чорна вечірня сукня ледь прикривала її білі коліна, а досить скромне декольте все ж таки не могло приховати звабну округлість дівочих грудей.

Зачіска, мов у якоїсь кінозірки, чорні з викрутасами туфельки на височенних підборах — і як вона в них ітиме! — робили ці ніжки неймовірно стрункими. Подумки Сергій облизався, як кіт, що побачив сметану. На маленьку сумочку уваги не звернув, в очі впав тоненький золотий ланцюжок на такій ніжній шиї, що відразу захотілося її поцілувати.

Трохи нахилившись вперед, чоловік ледь торкнувся враз пересохлими губами Олиної щоки. Вона вражено завмерла, явно не чекаючи такого від шефа.

— Ти неймовірно красива! Просто не зміг втриматися… Вибач, якщо тобі неприємно, — його слова проливалися бальзамом на зранену жіночу душу.

Дівчина уважніше глянула на Сергія. А він зовсім не старий. Підтягнутий, міцний, широкоплечий. Щоправда, середнього зросту. Та це не головне. А що головне? Мабуть, те, про що не говорять, а лише відчувають…

А як блищать його очі! Всю її вицілував поглядом. Ще той розпусник.

Проте їй було солодко ніжитися під жадібним чоловічим поглядом. Ось так, радіючи невідомо чому, вони вийшли на подвір’я її будинку й сіли в його «Хонду». По дорозі до «Ностальгії» чомусь мовчали, не наважуючись розігнати словами ауру ніжності й довіри, що вже оповила їх.

У ресторані було напрочуд затишно й спокійно. Музиканти грали дивовижний блюз, у якому відчувався трохи гіркуватий присмак осені й туга за невловимим щастям.

Тут Оля й відірвалася по повній програмі. Для неї Сергій замовляв вишукані страви, вони пили біле сухе вино якогось там року й збору винограду. Від різноманіття фруктових десертів Оля навіть розгубилася.

Сергій лише поблажливо посміхався й замовляв все, що вона бажала. І сам бажав її — нестерпно. А ще вони протанцювали весь вечір. І сп’янів він по-справжньому не від кількох келихів колекційного вина, а від її близькості й запаху.

Коли вийшли з ресторану, захмелілі й радісні, казка не закінчилася.

— Їдемо до мене! — Сергій так глянув на Олю, що очі її враз затуманилися, чи не бажанням часом.

— Ні! — від її категоричного тону чоловік аж хитнувся. — Ні, не до тебе. До мене… — і в обох забракло слів.

Він почав цілувати її ще в машині. Ніжно й легенько, наче боявся злякати. Ледь торкався жіночого тіла, шепотів якусь дурницю, і дівчина прислухалася не до слів. Її збуджував його напружений голос, і ці доторки, і хвилююче чекання чогось неймовірного. Закоренілий холостяк і самотня діва заслужили право на щастя…