16.2

***

Зима видалася теплою і безсніжною. Я обходила все місто вздовж і впоперек, дивуючись, чому раніше мені ніколи не хотілося вийти сонячним ранком на вулицю і йти, куди очі дивляться.

Тавенна прокидалася рано. Я разом із зануреними у свої справи містянами бродила її вузькими вуличками, доки не починала вмирати від голоду. Поверталася в готель, вимагала сніданок, грілася біля каміна…

Від каміна мене могла відірвати хіба що поява Творця.

Або прихід Ферна.

– Я не кидаю тебе, Тає. Ми просто підемо різними шляхами. Тобі тепер є про кого дбати. Не плач, котику. Ми навіть не прощаємось – лиш розходимося на деякий час. Чуєш? Не прощаємося!

Це звучало вкрай фальшиво, особливо з огляду на те, що він не пам’ятав ні нашої давньої втечі з княжого палацу, ні проведених під одним дахом років, ні незабутніх днів у Тавенні. Коли Феранель став демоном, він втратив людські спогади. Ферн, перетворившись на людину, забув своє демонське життя.

Але він старався. Я постійно помічала, як він зі шкіри лізе, щоб не засмутити мене і не образити. І все ж ми зовсім не знали одне одного. Часом здавалося, що цей Ферн не має жодного стосунку до мого демона, часом я захлиналася сльозами, розуміючи: він це, справжній він, мій сріблястий малюк!

З його пам’яті зникли роки рабства у професора Ілоша, наші одвічні поневіряння, люди, що вимірювали людяність грошима, звичка жити, не вірячи в майбутнє, цинізм, що допомагав не зійти з розуму…

І я.

Замість звичних «тетері» або «вівці» Ферн називав мене «зайчиком» або «котиком». Ніколи не перебивав. Не підвищував голос. Не повчав. Не вказував на недоліки. Не знущався і не грубіянив.

Наші зустрічі були настільки ввічливими, що хотілося забитися в істериці й подивитися, чи не зачепить його хоч це. Але я контролювала себе і ретельно стежила за словами, щоб випадково не ляпнути щось неприпустиме. Нехай ці бесіди часом нагадували тортури, я не бажала їх припиняти.

Раптом одного разу все налагодиться? Я бовкну дурість, а Ферн затіє суперечку до хрипоти і докладно розпише, в чому конкретно я помиляюся. Потім, не змінюючи тону, почне мене, оскаженілу, заспокоювати. Розповість якусь лайливу байку. Ми разом перемиємо кому-небудь кістки, і все повернеться до норми!

Я розуміла, що це неможливо. Ферн відтепер задирався до Мели й Артана, приділяючи їм обом рівну частку негативу. Мені дісталися подяка і пошана, хоч я не вимагала ні того, ні іншого!

Було прикро до сліз, і водночас я раділа, як ніколи в житті. Тільки завдяки Ферну я вибралася з Тавенни і зуміла вижити у світі, про який нічого не знала. Він став найважливішою істотою мого буття.

І я врятувала його! Звільнила!

Хіба було б краще, якби він навіки залишився напівпрозорою комашкою, нездатною протистояти навіть слабкому чаклуну? Сто разів ні! І… Боги, та що я верзу?! Невже потрібно шукати виправдання тому, що людина перетворилася на людину?! Це важливіше за всі страхи і сумніви!

– Може, ти передумаєш? – Ферн навряд чи підозрював про думки, що мучили мене без кінця. – Точно не хочеш побачити Рен?

«Я хочу, але не разом із тобою. Їдь уже. Живи своїм життям і не намагайся відчути до мене прихильність. Не буде такого. Наш час був чудовим, незважаючи на тодішні обставини, але він закінчився», – подумки відповіла я.

А вголос сказала:

– Ні, Рен мене не цікавить, хоча за ідею дякую. Не страшно вирушати в дорогу взимку? В Ровені, кажуть, вирують хуртовини. Застрягнете десь…

– Не страшно, зайчику. Я нікуди не поспішаю, – сказав він і опустив очі. – Я й хуртовин не пам’ятаю, не те що свій дім. Рен, Ровень, Суша – для мене це нічого не означає.

– Для мене теж, – пробурмотіла я.

Ферн підняв голову. На його продовгуватому обличчі, що ніколи не знало засмаги, відбилося здивування.

– Я в географії не розбираюся. Ти мене всьому вчив, – невиразні пояснення прозвучали жалюгідно.

– А тепер мені потрібно вчитися самому, – невесело сказав він. – Нічого, я навчуся. І я згадаю тебе, Тає. Обов’язково згадаю.

– Краще не треба, – голос зірвався на писк. – Не морочся з цим, це зайве. Просто живи так, як тобі подобається, і ми обидва будемо задоволені. Розумієш? Тобі не треба нічого згадувати, щоб бути собою!

Його великі лагідні очі підозріло заблищали. Я вилаяла себе останніми словами, але мені було потрібно висловити все, про що я не наважувалася заговорити раніше.

– А тобі? Тобі це теж не треба? – з легкою образою запитав Ферн.

– Ні, – відповіла я і, несподівано для себе самої, зрозуміла, що не брешу. – Слухай, ми обидва знаємо: ти мене ніколи не згадаєш. Чому всі так носяться із втраченими спогадами? Створюй нові, і тільки тобі вирішувати, буду я в них чи ні!

«А ще тобі ніколи не зрозуміти дружбу людини з демоном», – це залишилося недомовленим, але напевно і його не раз відвідувала така думка.

– Тоді поїхали зі мною! З нами!

– Навіщо? Ти їдеш додому, Ньельм теж, Мелі заманулося подивитись на видобуток благословенного срібла… А у мене свої турботи! Їх у столицю не візьмеш.