ГЛАВА 16.1. Моє прощання

Місто швидко поверталося до звичного ладу.

Столична гільдія розщедрилась і прислала магів – як завжди, тоді, коли все давно закінчилося. Вони миттю підлатали Зарлата, прибрали залишки благословенного срібла з майданчика на березі, перемістили під замок княже золото, та й забралися геть, нарікаючи на жахливо знахабнілих провінціалів – мовляв, вимагають допомоги навіть у елементарних речах.

Даремно головний тавеннський нишпорка побоювався, що зникнення Сойла спровокує затяжну ворожнечу між служителями Творця і гільдією магів. Тобто якось у майбутньому, коли всі розберуться, що й до чого, і почнуть звинувачувати одне одного в прислужництві Руйнівникові, конфліктів не уникнути. А зараз сталася банальна плутанина, що забезпечила чаклунам почесті та повагу в храмах.

Що бачили жерці? Двох драконів: одного темно-синього, другого – світло-блакитного. Темний дракон зник, світлий залишився, і це вкотре підтвердило нікчемність темряви перед обличчям світла. Звісно, всі вирішили, що в потойбічний світ затягло Барра. Те, що Сойл після нібито перемоги не затримався поговорити, нікого не здивувало – характер Білого Дракона був добре відомий. Ну а поки в Драконячому лігві збагнуть, що з господарем біда, пристрасті злегка стихнуть і, можливо, обійдеться без великої колотнечі.

Містяни приділили події на березі Осинки трохи уваги і зайнялися більш приземленими справами. Після загибелі князя та його оточення посада міського управителя стала вакантною. Згідно із законом, титул і князівство успадкував племінник Ергела Жескара, що спішно прибув у Тавенну за допомогою порталу. На брак грошей молодий князьок не скаржився, а до влади рвався із неабиякою наполегливістю.

Очікувалося, що він, як веліли традиції, очолить місто, але з’явився ще один претендент на тепленьке місце. Цю людину підтримали і звичайні тавеннці, й еліта з місцевого вищого товариства, і представники релігії, і навіть таємна служба. Ось що значить благословення Творця! Аж сміх бере, чесне слово. І заперечити нічого.

Божественний посланник Сойл спалив княжий палац і його мешканців дотла? Саме так. За знущання з народу? Судячи з біографії Ергела Жескара, в це легко було повірити. Але ж декого Білий Дракон пощадив? І то правда.

Сестра князя, шановна Плібія, побувала в полум’ї і вийшла з нього цілою і неушкодженою. Чим не диво? Нікому ж не потрібно знати, що тої фатальної ночі поруч із нею були сторонні особи. До того ж вона – найближча родичка князя, що успішно ладила і з тавеннською аристократією, і з простими людьми (для багатьох уже це – дивовижа).

Загалом, тітонька заповзялась активно обстоювати свої права і пообіцяла за необхідності скаламутити весь Рен. Оскільки жерці Творця стояли за неї горою, це здавалося цілком можливим.

Ще з’ясувалося, що в тавеннській скарбниці не вистачає кількох сотень золотих монет – понад пів тисячі, якщо точніше. Впевнена, поживилися там багато хто, особливо нишпорки, які охороняли руїни попервах. Однак списали все на Ньельма і Пріту, бо ж знатний чаклун патякав про їхню витівку як про незначні пустощі – на його думку, зовсім безневинні на тлі злодіянь драконів.

Але що взяти з Пріти? Ні майна, ні багатих родичів… Її випровадили доучуватися в Рен, а як покарання вона мала отримати пластинку мага на один ступінь нижчу, ніж заслужить. Тож молодій чаклунці доведеться постаратися, щоб здобути хоч те срібло, яке вона вважала негідним аристократки.

Ньельма без довгих розслідувань заднім числом виперли із Драконівського комітету. Мовляв, визнаємо, був у нас один ненадійний магістр, однак ми його швидко розкусили і відправили додому. О, він наслідив аж у Тавенні? Ох, як прикро… Прийміть найщиріші вибачення.

Компенсація? Яка компенсація?! Ні, шановні, на компенсацію не зазіхайте. Зате ми можемо ще раз вибачитися. Не треба? Тоді до побачення, і не турбуйте ділових людей через такі дрібниці.

Казали, це старий професор постарався. Розчарувався він у внукові, ось і відвернувся від нього у важку хвилину. А сам Ньельм тихо радів, що сім’я сплатила всі його борги, і не втрачав надії одного разу повернутися на колишнє місце.

Єдиним, що його дратувало, було небажання Мели приєднатися до гільдії магів. У його розумінні той факт, що Ів відтепер не потребувала турботи, відкривав перед чаклункою безмежні перспективи.

– Які перспективи? Навчати магії юних Ньельмів? Працювати, не покладаючи рук, щоб який-небудь Ньельм здобув порцію слави? Прибирати лайно за Ньельмами? Спасибі, обійдуся, – різко заперечувала вона.

І додавала, що не є унікальним явищем. Магів, які знають свою справу, значно більше, ніж «обдарувань» на кшталт колишнього однокурсника. Але чаклуну без золотої пластини рідко вдається досягти тих висот, які дістаються спадкоємцям поважного роду нехай і не в спадщину (король років зо двадцять тому заборонив), але й без зайвих зусиль. Тому маги зі срібними знаками і воліють ганятися за грошима, не турбуючись про професійну репутацію. Дітей розповідями про свою вченість не прогодуєш…

Знатний чаклун наполягав. Обіцяв «залагодити все». Хвалився знайомствами з «потрібними людьми». Ледь руку і серце не запропонував, щоб Мела вирушила з ним у Рен!

Бачачи марність усіх зусиль, він незабаром здався і визнав: у нього не залишилося ні монети, щоб повернутися додому. Родичі, витратившись на відшкодування збитків Тавенні, оголосили йому бойкот, у місті позичити нема у кого, гільдія на слово не вірить, перевізники післяплату не беруть, продати нічого… Хоч іди в Рен пішки або працюй двірником років зо п’ять!