14.3

***

У світі є справжні герої, не здатні пройти мимо несправедливості. Є нездари, яких хлібом не годуй, а дай влізти в чужу справу. Є одержимі ідеєю. Є закохані безумці. Є запеклі дурні.

І є непотрібні люди.

До останніх я б записала баронського синка, що міг досягти успіху тільки у вимотуванні нервів. Він не вмів ні працювати, ні битися, ні красти, ні обманювати (нічого з того, чим харчувалася переважна частина населення Ренії) – лише вдавати із себе центр Всесвіту. Але грізні погляди не замінять меч, вишколені манери не принесуть ні мідяка, та й знання королівського родоводу не забезпечить їжею.

Як же сильно я помилялася! Чому я вимірювала корисність лишень здатністю мати гроші? Чому для мене це було головною цінністю людини? Чому я чіплялася за своє тавеннське виховання і поводилась точно як ті, кого зневажала всією душею, – пихаті самозакохані самодури?

Час не повернути назад, і змінити минуле неможливо… Я так довго хибила! Бачила в кожному ворога і не вірила в добрі наміри. Казала собі, що світ – вигрібна яма. Вішала ярлики на всіх, з ким мене зводила доля. Відмовлялася визнавати очевидне тільки тому, що воно суперечило моїм переконанням.

Втім, не варто забігати наперед. Каятися в упередженості та егоїзмі я почала значно пізніше! А тоді мене займало інше. А саме – людська непостійність.

Я ж була для нього жалюгідною голотою, що ледве зводила кінці з кінцями в халупі, на яку не зазіхнув би й останній жебрак. Була мерзенною обірваною тіткою, негідною його ясновельможної уваги. Неосвіченою простолюдинкою, що плутала землеробство із землемірством. Але він виступив уперед! Цей нестерпний хвалько з баронського сімейства якимось дивом опинився між мною і драконом.

Я вирішила, мені просто здалося. Люди часом сприймають бажане за дійсне, хіба ні? Ось і я так сильно хотіла, щоб хто-небудь заступився за мене, що повірила своїй уяві.

Однак він був справжнім! По-справжньому справжнім, хай вибачать мене вчителі риторики. Справжнішим за все, що мене оточувало!

У пащі Сойла спалахнув язичок полум’я. Артан позадкував, напевно в той момент геть забувши про моє існування. Я не встигла і ворухнутися, щоб відступити з його шляху.

Все відбувалося дуже швидко. Кований каблук Ведмедика стукнув мою кісточку. Я впала на землю, і цього разу об твердий ґрунт вдарилася моя спина, а не коліна та лікті.

В очах потемніло, але яскравий спалах подиху дракона я побачила прекрасно. Він був відверто слабким і коротким (навіть Артана не зачепив) і згас одразу ж.

Здалося, що навколо поширюється хмара обурення, ледь стримуваної люті та жаги знищення. Я немов відчувала чийсь настрій. На мить я вирішила, що це Ферн очуняв і намагається налякати дракона. Але мій демон виділяв ненависть і неприязнь, які віднаджували людей, а не погрожували їм.

Сойл збільшився і знову відкрив пащу. Ведмедик почимчикував назад, ледь не наступивши на мене.

«Ти що взагалі тут забув? У тебе немає золота! Дракону ти на один видих! Чи ти думаєш, що твої кволі кістки захистять мене від вогню? Полум’я дракона пропалює все, крім каміння! Наш попіл лежатиме в одній купці! А, може, ти на це і розраховуєш? Буває… Часом розум втрачають без будь-якої причини, а в тебе цих причин накопичилося стільки, що й на сімох вистачить. Ні, не те… Ймовірніше, ти надумав вислужитися перед королем… Боги, та що я верзу? Який король, яка вислуга?! Зараз нас обох і справді… А запитати я не встигла!» – потік незв’язних думок перервався, оскільки Сойл завив.

Я безуспішно спробувала закрити вуха руками. Допомагало мало – затерплі пальці були поганою перепоною для звуку.

Хоча…

Мені спало на думку, що це виття надто переоцінюють. Воно несло людям безумство? Але я почувалася цілком нормально як для побитої людини, яка лежить за п’ять кроків від оскаженілої потойбічної сутності. Хіба що темна пелена перед очима стала ще густішою. Невже це і було… Ну, той самий вплив голосу дракона? Якщо ж ні… А, точно! Потрібно відкрити рот, щоб врівноважити тиск на барабанні перетинки, інакше я можу втратити слух і увійти в історію як невдаха, яку дракон не спопелив, не звів із розуму, не розтоптав, а лише оглушив у процесі вбивання.

«Біжи, Тає!» – підсвідомість вкотре нагадала давню історію.

Я вищирилася, ненавидячи саму себе. Раніше мене ніколи не зупинило б банальне «не можу»! Та я і справді не могла піднятися. Ось просто не могла, і все! Хоч би не ця клята темрява… Не ці «трелі»… Не цей холод, що скував рухи…

– Чого ти чекаєш? Веди її звідси! Швидко!

Кричала Мела і, дивна річ, виття Сойла не заглушало її голос. Стало цікаво, до кого вона звертається. Невже наказує Чижу забрати подалі свою улюблену сестричку? Але нишпорки поблизу не було, зате Артан повернувся до мене і простягнув руку, пропонуючи допомогу.

Ось тут мене і накрила хвиля каяття…

Поки я згадувала, як ворушити кінцівками, дракон зрозумів, що звичайний сценарій чомусь не діє. Його довгий зміїний хвіст почав рухатися.

– Вниз! – здалось, я кричу голосніше за Сойла, та насправді це прозвучало як шепіт.

– Що? – перепитав дурень аристократик, нахиляючись нижче.