12.2

***

– Що ви тут робите?! – не соромлячись сторонніх, вимагав відповіді Чиж. – Де Ів?!

«Якщо мене не зраджує пам’ять, Ів – твоя турбота», – крутилося на язику.

На жаль, я розуміла, що не встигаю вставити ні слова.

Кьерн приєднався до нас, тому що його цікавила Ів, яка, на його думку, чомусь обов’язково мала бути з нами. Ще він згадував якусь книгу і Парека з Девією.

Зарлат хотів знати, як ми уникнули божевілля і смерті після атаки дракона. Що нас захистило? Чи, може, щось нас зцілило? Що?! Такий засіб знадобився б державі! Він не зводив із мене очей – наскільки я зрозуміла, тавеннський чистильник сприйняв на віру плутані одкровення Плібії і неіронічно запідозрив мене у нелюдських здібностях. Оце дурень, інакше й не скажеш! Та якби я мала стосунок до тих подій… Ех, навіщо дарма виправдовуватись? Якби я мала якісь надприродні сили, то не поневірялася б, уникаючи людей.

Ньельм вимагав «дракона і дівчинку». Начебто у мене в одній кишені ховався Барр, а в іншій причаїлася Девія!

Я дуже ввічливо пояснила, що уявлення не маю, де зараз купецька донька. В якомусь сенсі так воно і було – я, якщо чесно, геть забула назву того готелю, в який її повезла зговірлива покоївка. Та й якби я знала про точне місцеперебування Девії, однаково нічого б не сказала нахабному чаклуну. Навіть якби він не хапався за соломинку, а розумів, як її здатність робити потойбічні сутності видимими може допомогти в боротьбі з Білим Драконом, моє рішення не змінилося б.

Рано їй брати участь у порятунку світу. Нехай спочатку вдосталь поживе в цьому самому світі і полюбить його. Або зненавидить – хтозна? В будь-якому випадку вона сама повинна розпоряджатися своїм життям. Коли подорослішає. А співпраця з Ньельмом зведе до нуля її шанси досягти повноліття.

Чаклун мені не повірив. Інші – теж. І всі вони жадали кудись мене відвезти!

Я розуміла: відсидітися осторонь не вийде. Потрібно когось вибирати. А, як на мене, ніхто з них не викликав довіри! Навіть Чиж, але він все-таки був своїм. Знайомим. Другом? Можливо, хоча, якщо відверто, малоймовірно.

І я пішла за ним. Виявилося, Зарлату з нами по дорозі, до того ж він люб’язно запропонував транспорт. Ньельм теж висловив бажання приєднатися.

Коли карета таємної служби від’їхала і кучерява голова Парека, що визирала поверх паркану, зникла з очей, я усвідомила: Артан залишився стояти на вулиці. Цим, трясця їм, «драконоборцям» він не був потрібен. І я йому не була потрібна! Ну і хрін з ним. Нехай насолоджується самотністю. Користі від нього ніякої! Напевне зрадів, коли про нього забули. Йти проти дракона – це не в дусі нащадків баронського роду. Нічого страшного. Переживу. Хіба мало мене кидали?

Але на душі шкребли кішки. Може, це не Ведмедик проявив слабкість, а ми з нишпоркою? Раптом він образився? Мела б ніколи не вважала товариша пустим місцем… Прокляття! Навіщо мені Мела, га? Чому я вічно згадую про неї, коли зроблю якусь капость? Вона теж не безгрішна. І вона точно не рівняється на мене!

«Ти так і не запитала!» – майнула колишня нав’язлива думка.

Я скрипнула зубами від злості. Запитала про що?

«Е-е-е, Ведме… Арі, тут така справа… Розумієш, світ руйнується, а мені ось закортіло дізнатися, як ти до мене ставишся. Ні-ні, тікати не треба, я не збираюся вішатись тобі на шию! Я люблю тільки Ферна, не забувай! Так, він демон, але це можна виправити. Як? Знайду, як! Річ взагалі не про те! Мене трошки головою об стіну стукнуло, і мені раптом стала небайдужа твоя думка. Ну, що скажеш? Я… Це саме… Ну… Я подобаюся тобі чи втрачаю залишки розуму?» – мені аж стало погано від такого варіанту розмови.

Який сенс ганьбитися? Я ненавиджу знатних хвальків, мені не подобаються блондини, а у власників пустих гаманців взагалі немає шансів. І йому не потрібна меркантильна обірванка з вродженим егоїзмом і огидним минулим. Класичний випадок, коли «не пара», і крапка.

«Ферн у тебе є? І надовго? Поки не заявить, мовляв, не сердься, подруго, чаклунка мені миліша?» – резонно запитав внутрішній голос.

На це заперечень не знайшлося. Я знала: навіть якщо мій демон стане сильним настільки, що зуміє вдавати людину, наші шляхи розійдуться.

– Гей, а де Арі? – несподівано стрепенувся Чиж. – Тьху ти! Через це собаче лайно, – він нешанобливо кивнув на чаклуна на сидінні поруч зі мною, – мені здалося, що ви обидва тут. Гей, повертай! – Останнє адресувалося візникові Зарлата.

– Не треба повертатися, – почула я свій власний напружений голос.

Карета хитнулась і зупинилася – кучер, очевидно, чекав розпоряджень від тавеннського чистильника.

– Чому? – Кьерн не приховував подиву.

– Він слабкий, – видавила я. – Куди йому до дракона? У нього ж немає ні досвіду, ні чуття, ні везіння… Він одразу пропаде.

Нишпорка зміряв мене довгим поглядом і нічого не сказав.

– Поїхали! – рикнув Зарлат.

Візник клацнув віжками, і колеса знову застукали вищербленою бруківкою

– Везе деяким, – неприємно зареготав Ньельм. – От би мене до дракона не підпускали… Але ж ні, мені можна і треба! Мене не шкода. Взагалі нікому.