10.3

***

Тітонька Плібія була живучою – вона не тільки отямилась, а й зуміла зв’язно розповісти про події у підвалі тавеннського палацу.

За її словами, чаклунка злегка перестаралась, і мій демон, звільнений від заклинання форми, «трішки вибухнув». Через це ми розлетілися хто куди: Мелу стукнуло об найближчий до неї стелаж, Артан гепнувся об двері, я вдарилася об стіну, перед тим проїхавшись ребрами гострим краєм скрині. Плібія стояла в проході. Вона впала на спину і розсудливо відповзла в дальній куток.

Тітонька трохи почекала. Зрозумівши, що більше магії не буде, вирішила подивитись, як там інші жертви необережного поводження з благословенним сріблом. Але їй не вдалося навіть перетнути приміщення – за дверима почувся стукіт підошов і гучні голоси.

Знайомі голоси! Один із них належав молодому Ньельму з Буревісників, що гостював у свого кузена Шарлака, безпутного сина Соколів. Другий – шаленій гадюці, що підбила Плібії око і виштовхала її на мороз у нічній сорочці.

За що? Та тому, що тітонька відмовилася ігнорувати неподобство, що відбувалося у неї під носом! Де це бачено, щоб у цивілізованому світі людей приносили в жертву? О, для пробудження дракона життєво необхідна свіжа кров? То півня заріжте! Або свиню! Корову, якщо на те пішло!

На жаль, ні Ньельм, ні Пріта не розбиралися в демонології настільки, щоб свідомо відступити від запропонованого древніми книгами ритуалу. Потрібна кров людини? Жодних питань! Людей вистачає. До того ж гостинний господар палацу не заперечував проти вбивства. Йому й самому було потрібно терміново декого позбутися.

Князь не надто покладався на заступництво Сойла. Так, той обіцяв назавжди залагодити непорозуміння з королем – у разі успіху, зрозуміло. Чомусь Білий Дракон не сумнівався: пробуджений Барр – легка мішень, яка тільки й чекає, щоб бути знищеною знову.

Ергел Жескар не був самовпевненим дурнем. Він розглядав різні варіанти.

Чорний Дракон міг не прокинутися ніколи.

Чорний Дракон міг перемогти Сойла і стати новим посланником Творця.

Чорний Дракон міг перемогти Сойла і знову заснути на тисячоліття.

Чорний Дракон міг перемогти Сойла і загинути разом із ним.

А ще Чорний Дракон міг зрівняти Тавенну з землею.

Хай там що, коли сутичка драконів закінчиться, один із них обов’язково зникне. Не факт, що тим, хто програє, буде Барр. І тоді проблеми з Треннаном загостряться.

Королю потрібен привід. Князь розумів, що участь у кривавих драконячих забавах – ідеальний спосіб попрощатися з головою. Докази? Їх не було, але… Те кляте серце Барра, яке держава довірила Тавенні, зникло казна-коли і як. Тобто Ергел Жескар знав, коли воно зникло, проте це його долі не покращило б.

Якби він визнав, що в обмін на кілька мішків золота позичив настільки небезпечний предмет магам для експериментів, а ті зненацька передумали повертати не своє, його б засміяли. Тоді князь майже змирився з невідворотністю плахи, але йому пощастило. Шахраюватий професор Ілош погодився викрасти артефакт. Не за спасибі, о ні! Він зажадав таку ціну, що й невелике королівство розорилося б.

Ергелу Жескару діватися було нікуди. Він розпродав сімейні реліквії, позбувся золотих запасів, згадав старих друзів, які займалися незаконними промислами… Двадцять монет із чистого благословенного срібла йому зібрати не вдалося, проте Ілош не вередував.

– Інше – борг, – заявив він, посміхаючись.

А князь не міг навіть розіп’яти його в катівні…

І що вийшло? Коли професор із Лисиць привіз серце Барра, недоля принесла до палацу Зарлата. Здавалося б, нічого страшного. Тавеннський чистильник не знав про проблеми Ергела Жескара. Угода б відбулася. Обов’язково! Може, на кілька годин пізніше і в іншому місці, але це дрібниці.

Все зіпсувало дівчисько-підкидьок. Ця дурепа перелякалася, побачивши Зарлата (наче він не погребував би бруднити об неї руки!) і вчудила таке! Придворні кралі відтоді носять із собою нюхальні солі, проте були неприємності невимовно серйозніші.

Ілоша затоптали коні, через що до неможливості ускладнилися відносини з гільдією магів.

Королівський кат ще більше розсердився на князя і встановив за палацом негласне стеження.

Але найгірше полягало в тому, що і значна частина тавеннської скарбниці, яка перетворилася на покриті позолотою монети з благословенного срібла, і горезвісне серце дракона відтепер належали втікачці, що зникла у водах Осинки.

Тут, як і в питанні з драконами, відкривалося кілька можливостей.

Перша: дівчина упокоїлася на дні разом із тавеннськими скарбами. Прийнятний варіант, але доказів немає! І потрібно шукати далі, не дуже вірячи в успіх.

Друга: дівчина якимось дивом вибралася з річки і не попалася тим, хто обшарював береги Осинки вздовж і впоперек. Малоймовірно, але навіть якщо і так… Звідки їй знати, що у неї в руках цілий статок? Серце Барра вона напевно викинула, а золото… Якби у неї вистачило розуму спробувати розміняти хоч одну з монет, її відразу ж здали б таємній службі.

За будь-якого повороту подій драконяче серце мало зникнути навіки. Князь не хвилювався про його долю доти, доки в столиці не відкрилася якась доморощена змова. Король зажадав перевірки. Ергел Жескар офіційно визнав, що його ошукали.