10.2

***

Прати не довелося ні мені, ні представнику вищого товариства. Господиню так вразили мої подвиги на кухні, що вона взяла ліхтар, віднесла наш одяг у нічну пральню і повернула вранці – випраний, висушений і вигладжений.

Девія, яку залишили на самоті на цілу ніч, образилась, оскільки теж хотіла переодягнутися в чисте. Я відправила її до крамниць – з купецькими, звісно, грошенятами, але дівчисько так раділо, наче без мого дозволу не мало права користуватися своїм же спадком.

Девію супроводжувала одна з покоївок, що виявилася досить кмітливою, аби зрозуміти: вигідні угоди потрібно цінувати. Я пообіцяла п’ять золотих монет, якщо вона переодягне Девію в щось непримітне і влаштує в одному з готелів Торгового кварталу як свою далеку родичку. Такі гроші дали б тавеннці змогу відкрити власну кравецьку майстерню, про яку вона мріяла, поки носила в мою кімнатку гарячу воду.

Покоївка вимагала аванс. Дві монети переконали її в серйозності моїх намірів, і вони з Девією вирушили за обновками.

Як поставиться купецька дочка до того, що її відправили подалі від Парека, Ньельма, драконів, а заодно і від нас із Артаном, я уявляла погано. На її місці я б… Ух, я б спробувала видряпати кому-небудь очі. Втім, реакція Девії була віднині не моєю проблемою, а покоївка заради своєї мрії могла трохи й постраждати.

Я зібралась і вийшла у двір. Морозне повітря обпекло обличчя, і я поспішно прикрила рот долонею, вирівнюючи дихання.

У денному світлі готель був досить убогим. Невеликі віконця, увігнуті сходини, почорнілий під дощами дерев’яний паркан, заляпана брудом колимага біля ґанку, якийсь непотріб, звалений у купу прямо біля воріт… І тут вимагали срібло! Та я б обійшла це місце десятою дорогою, якби побачила його «принади» раніше. Чесне слово, подорожі – дороге і сумнівне задоволення.

А ще у дворі мене чекала несподіванка.

Ведмедик теж знайшов, куди прилаштувати Девію, – якийсь конюх обіцяв поселити її на кілька днів у своєї бабці в ремісничому кварталі всього за десять срібних монет.

– Твоя ідея – ти їй і кажи, – заявила я, поки не зізнаючись, що колишня пансіонерка і частина її грошенят якраз зараз покидають Передмістя. – У тебе здоров’я міцніше, а мені не хочеться тиждень ходити з роздряпаною пикою і ловити видерте волосся.

Як не дивно, аристократик не злякався і заявив, що Девія все зрозуміє і пробачить. Ось прямо зараз він піде до неї і…

Довелося зізнатись у свавіллі. Артана це розсмішило. Виявилося, покоївка вважала, що ми діємо заодно, тож попередила його: Девія буде в «Золотому шляху» – недорогому готелі біля самої Осинки. Ще дівчина дякувала за щедру плату і обіцяла «пану і пані нишпоркам» безкоштовне обслуговування в майбутній майстерні.

– А конюх? – поцікавилась я.

– Тає, ну ти… Ти дійсно думаєш, що я ходив околицями, розказуючи кожному про нашу проблему? – обурився Ведмедик. – Поки та покоївка виводила Девію, я забавляв Парека. Знаєш, про що він обмовився? Ньельм тепер працює із двома чаклунками. Одну з них звуть Пріта.

– Вона ж була на балу разом із нами! – вигукнула я. – Над вином чаклувала!

– Одну звуть Пріта, – повторив він. – Родом із Вільшані, навчається в Академії магів. Кажуть, якби не її походження, після закінчення навчання вона потрапила б прямо в Драконівський комітет.

– Із простих?

– Ні. Що цікаво, Парек вважає, начебто її батько брав участь у пробудженні Барра тридцять років тому, за що був засланий кудись у Ліси. Її виховувала мати, яка покинула чоловіка і влаштувалась у Вільшані.

– Тобто Пріта хоче знову розбудити дракона, щоб помститися королю за зруйноване дитинство? – припустила я.

– Або переметнутися на бік короля і заслужити місце в Драконівському комітеті. Парек впевнений, вона досить амбітна для цього.

– А Мела говорила, Ньельм не такий дурень, яким здається… Він же начебто підтримує Сойла? Думаєш, він ризикнув би зв’язатися з чаклункою, у якої так багато мотивів?

Артан невизначено хитнув головою, показуючи, що уявлення не має, якими шляхами блукають думки столичного чаклуна. Може, ніхто інший не погодився на настільки божевільну авантюру? Хтозна…

– А друга? – згадала я. – Парек казав про двох чаклунок, так?

– Другу він не бачив, – з жалем визнав Ведмедик. – Її не було з Ньельмом. Але Ньельм хвалився, нібито тільки вона знає, що робити з серцем дракона. Ба більше, у неї є справжнє серце дракона!

– Тобто досі він чаклував над підробленими? Дурниці! Він же маг! Хіба маг…

Я осіклася. Скільки магів тримали в руках горезвісне драконяче серце? Не думаю, що багато. І титулований чаклун не належав до них – його й на світі не було під час пробудження тридцятирічної давності. Він працював із чимось, що вважав останками Барра. Він навіть Ферна сприйняв за пробудженого дракона! Він міг помилитися!

– Напевно, якась бабуся з Драконівського комітету, – посміхнулась я. – Вона зберігала серце під подушкою, а на старості вирішила згадати молодість і нагадати світові про себе. Або Ньельм її зачарував до помутніння розуму. Або їй потрібно багато срібного пилу, щоб повернути вроду. Або вона давно ненавидить Тавенну. Або покійний князь її теж образив. Або її улюблена кішка здохла, то ж старенька вирішила завести кімнатного дракончика…