8.2

– Вона кричала на нього як скажена! А вона ні на кого не кричить! Ні на мене, ні на тебе! Тільки на Ів, а тепер і на Чижа!

Артан розгублено відкрив рот, потім піднявся зі сходинок і сперся спиною об стіну. Миготливий газовий ріжок висів якраз над його головою, тому обличчя аристократика сховалося в тіні, а скуйовджена золотиста маківка, здавалося, могла спалахнути будь-якої миті.

– Ти говориш про Мелу і Кьерна чи про Ів і Кьерна? – Ведмедик пригладив волосся і ледь помітно поморщився, коли рука випадково торкнулася гарячого залізного завитка. – Тому що в першому випадку я згоден: вони здружилися занадто швидко.

Як для відлюдькуватої чаклунки і нишпорки, у якого в крові підозрювати всіх у нечесній грі? Надзвичайно швидко!

На моє невдоволення, Мела насамперед обговорювала справи з Чижем – не зі мною, хоча, якщо подумати, саме мені належала ідея про Тавенну і Білого Дракона. У загальних рисах, але їй все одно варто було б проявляти більше поваги. Та й демон тепер тинявся біля них, забувши про мене. З чаклункою йому спілкуватися цікавіше, але хіба це причина, щоб відтісняти мене на другий план?

А найгірше полягало в тому, що якби не вкрадений мною колись ключ від княжої скарбниці, в нашій компанії ми з Артаном були б на рівних. Обидва зайві, мало до чого придатні – баласт, одним словом. Декорація, на тлі якої інші боролися за своє майбутнє.

Чи відчувала я образу? Не те слово! Мені хотілося бути головною героїнею, однак моя доля полягала у спостереженні. Що поробиш, життя несправедливе.

– Дивуватися тут нічому, – розмірковував далі Ведмедик. – Мелі потрібен надійний партнер, а ніхто, крім Кьерна, на цю роль не підходить. Мене вона терпіти не може, і це зрозуміло. Як не крути, а те, що сталося з її сестрою, моя вина.

– Ів давно пробачила і забула, – клянусь, я збиралася підбадьорливо усміхнутися, але з жахом усвідомила: голос сповнений глузування, а не співчуття.

Ні, я не навмисне! Ех, звичка шпиняти аристократика з приводу і без так просто не відчепиться.

– Пробачила, але не забула, – заперечив він, не звернувши уваги на мій тон (звик уже, певне). – А Мела ніколи не пробачить. Я ж бачу, вона намагається щосили, навіть почала розмовляти як із людиною, а то все «пане майже барон» та «ваша благородно-високошляхетна світлість». Але я для неї завжди буду причиною, через яку життя Ів пішло шкереберть. Тає, ти знаєш, що раніше… Ти напевно не знаєш, що до тієї події з демоном мій брат Іттай збирався з нею одружитися?

– З чаклункою?! – від подиву голос зірвався на писк.

– З Ів.

– Це той, що вдівець? Гарна партія, нічого не скажеш. – Я зловила себе на тому, що зовсім не контролюю емоції. – Вона була б щаслива.

– Він гарна людина.

– Він кинув її, як тільки у неї з’явилися проблеми!

– Вона кинула його, щоб не створювати йому проблем.

– Як благородно… Слухай, у сестер немає якогось титулу? А то зазвичай лише аристократія може дозволити собі страждати настільки важкою формою безмозкості.

– Це називається розумінням, – втомлено промовив Артан. – Тобі цього не дано. Хай там що, зі мною Мела не дружитиме. Ів для неї найкраща подруга, але є речі, які вона з сестрою не обговорюватиме.

– Чиєсь убивство заради ста золотих монет? – припустила я.

– І це теж, – погодився він. – Щодо Ферна… Вони розуміють одне одного з пів слова, але демон – не людина.

– О так, він нікого не приріже і не придушить, – неголосно прокоментувала я.

– Він не здатний бути опорою, – жорстко відрубав аристократик. – А Мелі потрібна опора для Ів. Тому Кьерн – вдалий об’єкт для її дружби. Це взаємовигідно.

– А як же я?

– Що ти?

– Мела могла б покладатися на мене! Адже це я витягла її з Підлісся! Я розповіла про тавеннську скарбницю! Я допомагала її сестрі безліч разів! Я!

«А ще я впевнена, що Чиж збирається впадати за Ів незалежно від того, чи вигорить справа з Білим Драконом», – цього я не сказала, щоб не нарватися на чергову порцію моралізаторства.

Ведмедик і так невідривно дивився на мене, ніби вирішуючи, чи з’їхала я з глузду, чи лише намагаюся пожартувати. Чомусь думка про мене як про повноправну співучасницю чаклунки його неабияк потішила. Ну і нехай! Мені не звикати до погорди. Переживу.

Але чому ж він не сприймав мене всерйоз? Чим я погана?!

«Запитай його», – зашепотів внутрішній голос.

Запитати про що?!

«Ми гриземося щоразу, коли опиняємося поруч, але я чомусь думаю, що подобаюся тобі. Наскільки це припущення обурливе і неймовірне? Чи є сенс шукати твої позитивні сторони?» – після такої заяви Артан точно вирішить, що мої розумові здібності випарувалися разом із уявним драконом.

***

На той час, як ми вибралися з підвалу, я вже впевнено стояла на ногах і навіть могла розмовляти, не перериваючись через кожні кілька слів, щоб перевести подих.

Мені уявлялося, що коли наші стопи торкнуться земної поверхні, до нас звідусіль кинуться тавеннські нишпорки, щоб схопити, заштовхати назад у підземелля і змусити зізнатися, чому ми не здохли на брудному камінні, як вони всі чекали, а намагаємося кудись утекти.