7.2

***

Коли крізь заґратоване віконце дверей пробилися відблиски далекої лампи і почувся тупіт важких чобіт варти, я вже отямилась. Що сталося раніше? Якби ж я пам’ятала…

Мела активувала заклинання величезною кількістю благословенного срібла. Сови, яка могла б усе врівноважити, не було. Ясна річ, нічого доброго з цього не вийшло. Цікаво, на що розраховувала чаклунка? Чи це був жест відчаю?

Пам’ятаю, щось блиснуло. Мене відкинуло до стіни – не дуже сильно. Поруч важко дихав Артан – його стукнуло значно відчутніше, та ще й об оббиті мідними смужками двері. Плібія невиразно стогнала в кутку. Мела лежала, згорнувшись калачиком, прямо на заклинанні. Ферн… Ні, його я не бачила.

Потім у приміщенні посвітлішало. Світло падало звідкись зверху, але повернути голову і подивитися, що та як, не вдалося – шию пронизував біль від найменшого руху.

Вгорі спалахнуло. Пролунало противне деренчання, потім – приглушений вибух. Мене облило хвилею найсильнішої, майже фізично відчутної ворожості.

«Ферн?» – припустила я.

Ні, навіть атакуючи когось, він не зачепив би мене.

Світ спалахнув і погас, щоб з’явитися знову через…

Та хто його знає!

Чаклунка зникла. Демон теж. Тітонька валялася в кутку біля далекої скрині без будь-яких ознак тями, а Ведмедик сидів біля дверей, за якими чулися чиїсь важкі кроки.

Я самовпевнено спробувала встати. Для цього довелося спертися руками об підлогу… Прокляття, як же це все було принизливо! Лікті зігнулись, і я розпласталася на холодному камінні як розчавлена морська зірка.

– Жива?.. – хоч у вухах нещадно дзвеніло, слова Артана якимось дивом долинули до моєї свідомості.

– Іди ти…

Свого голосу я не розчула. Ведмедик, судячи з шерехів, теж.

Підлога комфортом не відрізнялася. Нехай холоду я особливо не відчувала (чи то руки й ноги оніміли ще раніше, чи костюм захищав), але запилений камінь перед самими очима був огидний.

Якби я поскаржилася на бруд Ферну, він би уїдливо зауважив, що за останні роки треба було до всього звикнути. Я сказала б, що то божевільна стара обірванка могла жити, роками не миючи вікон, а справжня Тая охайна до неможливості. Справжня… Несправжня… Тьху ти, оце придумала! Не інакше як удари об стіни сприяють філософствуванню.

Я поворухнулася, молячись Творцеві і Руйнівникові одночасно, щоб кістки були цілі. Або хоча б великі не постраждали. Який-небудь палець значення не має! Навіть два пальці. Або три. Гаразд, я б погодилася на зап’ястя і кілька ребер! Тільки не ноги. Не права рука. Не хребет!

Від думки про те, що я можу перетворитися на вразливу істоту на кшталт Ів, темніло в очах. А вона, між іншим, порівняно легко виплуталась, здебільшого люди навіки залишаються прикутими до ліжка.

Мені вдалося перекотитись на спину. В горлі дерло, немов я знову застудилася. Хотілося чхати, очі запорошило… Хіба тут лежало стільки пилу? Це ж скарбниця, а не занедбаний склеп. Фальшива, до речі, скарбниця, але це не робило її настільки мерзенною.

Я піднесла руку до обличчя, щоб витерти сльози, і побачила, що вона покрита світло-сірим попелом.

– Ти як, Тає?.. – звідкись здалеку долинув хрипкий шепіт Ведмедика.

Навколо мене все пливло і гойдалось, однак я розрізняла, де верх, а де низ. Верх був зверху… Ха-ха, воістину цінне спостереження! О так, ще вгорі було небо – блакитне настільки, що здавалось намальованим. Воно просвічувалося крізь дірку в стелі. Велику таку дірку, значно більшу за коло, що креслила Мела.

– Тобі погано?..

Наче він сам не бачив! Піднятися б на ноги і висловити б усе, що я думаю про нього і про його великосвітські манери. На жаль, мої можливості і близько не збігалися з бажаннями.

– Допомогти?..

«А ти зумієш відліпитися від дверей, невдахо?» – цього разу вдалося вимовити хоча б голосні.

Цілу вічність потому я відчула, що плечі почали підніматися – не без незграбної допомоги Артана, ясна річ.

Він сопів так, немов моє тіло складалося з каміння, а потім впав поряд і підпер мене своєю спиною. Як на мене, йому самому була потрібна опора, але я вирішила цього разу не чіплятися.

– Плібія?.. – видихнула я щось на кшталт «лііа», проте аристократик зрозумів.

– Не думаю, що вона… Я не дивився… Далеко… На вигляд не дуже…

«Вона в протилежному кутку невеликого приміщення», – і знову я залишила думки при собі.

Він же чутливий до магії, щоб його… Якщо Артана теж гахнуло тим чаклунством, дивно, що він оговтався раніше за мене. Точніше, не дивно, що він ледь ворушиться.

– Після того, як мене жбурнуло об стіну? – ковтаючи склади, уточнила я. – Світло і гуркіт. А ти?

– Світло і гуркіт, – луною відгукнувся він. – І дракон… Тає, ти бачила дракона?

«Коли голова зустрічається з каменем, можна самого Творця побачити, не те що дракона», – я збиралася з силами, щоб вимовити настільки довгу фразу.