ГЛАВА 6.1. Кмітливий трюк

– Ти ще жива? – На жаль, коли я відчувала розгубленість, то геть забувала про правила пристойності. – У сенсі, на такому холоді захворієш і помреш, – здається, вийшло ще гірше.

– Не дочекаються! – проскавучала тітонька, стукаючи зубами. – Всіх переживу-у-у…

Майнула думка, що вона може здогадуватися, де Ергел Жескар знайшов собі тимчасову дочку.

Дочку, якій судилося бути проклятою…

Чи правильніше – дочку, яку не шкода?

– Хто це тебе так? – запитала я зовсім не те, що збиралася.

Яка різниця, звідки князь дістав немовля чверть століття тому? Його методи мені відомі. Він не ризикнув би залишити моїх справжніх батьків живими. І не тільки батьків – усіх близьких родичів.

Ха-ха, Мела якось дивувалася, чому переслідувачі вірять у мою смерть. Це ж просто – за допомогою магії і кровних зв’язків дізнатися, чи жива людина! Згодяться родичі до третього коліна, включно з двоюрідними і троюрідними. Раз мене шукає навіть королівський розшук, гільдія магів теж узяла б найактивнішу участь.

А вони нічого не робили.

Тому я знала – рідні у мене немає. Взагалі ніякої. Ні бабусь-дідусів, ні дядьків-тіток, ні кузенів-кузин, ні братів-сестер, ні матері-батька… Я могла спробувати дізнатися їхні імена. Але навіщо? Тужити вже пізно.

– Хто тебе так розмалював, питаю? – повторила я.

Плібія не поспішала відповідати. Примруживши очі, навколо одного з яких темнів свіжий синець, вона дивилася прямо на мене і, здається, роздумувала, чи не знепритомніти.

Я уявила себе збоку. Висока темна фігура – зі страху і не розбереш, чоловіча чи жіноча. Обличчя наполовину закрите шапкою і високим коміром. Голос хрипкий, відверто неприязний. Не дивно, що тітонька втратила дар мови.

– Ходімо зі мною. – Хоч і було її шкода, та залишати за спиною того, хто може покликати охорону, я не збиралася. – Швидко. Не тікатимеш – тебе ніхто і пальцем не зачепить.

Я очікувала, що вона закричить і рвоне до палацу. Затримати її? Та це те саме, що ловити хитке лякайло! Хіба зможе захиститися жінка, яку я, чесно кажучи, в думках давно поховала?…

Плібія не побігла. Хитаючись, як лялька-мотанка, вона дріботіла поруч. І лише коли до неї дійшло, що гостей у саду значно більше, ніж очікувалося, вона тихо промовила:

 – Одного разу я бачила такий одяг… Ви – люди короля. Ви прийшли, щоб врятувати безневинне дитя.

Тітка не питала – стверджувала.

Я не хотіла її розчаровувати і промовчала.

Безневинне дитя… Невже Атайя Мерлейн розчарувалася в новому чоловіку?

Про ту дівчину, що на балу замість мене отримала запрошення від князя, я давно забула.

***

– Спочатку книгу, – беззаперечним тоном зажадала чаклунка.

Ми з Артаном здивовано переглянулися – нічого, що стосувалося б чаклунства, в нашому розпорядженні не було, а об’ємна сумка, набита різними паперами, висіла на плечі Мели. Але тавеннський кат, схоже, знав, про що йдеться.

– Навіщо вона вам? – з підозрою примружився він. – Ця писанина далека від магії.

– Знаю. Проте вона мені потрібна, – відрізала моя колишня сусідка.

– Навіщо? – Зарлат подався вперед, немов намагаючись прочитати правдиву відповідь на її обличчі.

– Тому що ми так домовлялися, – чаклунка говорила злегка відсторонено, ніби для неї була важлива не книга, а сам договір із таємною службою.

– Це заборонений твір. Мати його – злочин.

Мела байдуже знизала плечима.

– Одним більше, одним менше… Слухайте, я вас за язик не тягнула. Ви самі запропонували дістати все, що я захочу. А хочу я ту книгу.

– Навіщо? – допитувався Зарлат.

– Та чисто з цікавості!

Він недовірливо нахмурився, проте його рука пірнула у внутрішню кишеню куртки.

– Ви повинні заприсягтися, що її не поширюватимете.

– У мене немає друкарського верстата! – Терпіння чаклунки почало танути. – І я не збираюся переписувати чужі теревені! – Вона силоміць видерла з пальців ката тоненьку пошарпану книжечку. – Дякую! Тає, залиш це, будь ласка, у себе!

Злощасна книга перекочувала до мене. Об неї наче не раз витирали ноги – якісь нитки звисали з палітурки, сторінки були надірвані, їх покривали огидні плями бруду… Я покрутила її сяк і так, щоб відблиск світла з вікон потрапив на обкладинку.

– Феранель із Соколів, – прочитала вголос. – «Правдиві історії королівського двору Ренії». Гей, то вся та колотнеча через якісь оповіданнячка? – Мене переповнювало обурення. – Тьху! Відколи заборонені любовні історії про принців і принцес? Та така писанина продається в будь-якій книгарні!

– Це ж сам Феранель! – витріщилась Плібія, яка досі старанно зображувала примару. – Королівський секретар!

– А секретарі брешуть краще ніж інші нероби? – знущально кинула я, все ще не розуміючи, чому інші хитають головами.