4.2

***

Моя ідея Зарлату не сподобалася. Чи то він і справді дбав про дотримання закону, чи сам сподівався поживитися князівським добром – не знаю, проте дозволити сумнівним особам лазити в скарбниці, що формально належала державі, навідріз відмовився. Втім, чистильник запевнив, що довіряє нам і не наполягатиме на обшуку, то ж я піднеслася духом.

У княжій скарбниці напевно знайдуться непримітні речі, за які можна отримати цілу купу золотих. Пам’ятається, був там один браслетик… На вигляд – сміття, яке впихають довірливим провінціалам спритні торговці, зате з якою історією!

Його готували мені… тьху ти, княжні, в придане. Елледіел присяглась на пів року дати обітницю мовчання, якщо тільки я переконаю князя дозволити їй з’явитися в ньому хоч раз на людях. Мені хотілося, щоб вона це зробила, до того ж прикраса мені не подобалась, і водночас я знала, що батько… трясця, Ергел Жескар ніколи цього не дозволить.

Тоді я й зацікавилася замками.

Кузина встигла насолодитися хвилиною слави, а потім хтось доніс князю і її поспішно привели для просвітницької бесіди, на якій була присутня і я.

Кричали тільки на Елледіел, а я невинно дивилась у підлогу, хлюпала носом і мотала все на вус. Крім браслета розлючений Ергел Жескар згадував ще кілька предметів, які не призначалися для носіння. Перстень-печатка Даньята Страшного – далекого предка короля Треннана; сапфірове намисто Василіяни – напівміфічної чаклунки, що начебто жила в Драконячому лігві; обручка принцеси Вілліели, що в незапам’ятні часи знову-таки мала стосунок до Сойла, і дещо ще…

Я не уявляла, які ці речі на вигляд. Якесь непоказне колечко зі скарбниці я навіть подарувала тітоньці Плібії, розраховуючи на бурхливий скандал, але ніхто не впізнав у ньому скарб князівства, і мені довелося кілька днів поспіль вислуховувати її пишномовні подяки.

– Впевнений, ми раніше зустрічалися, – приголомшив мене кат, коли я покидала вітальню, розмірковуючи про тавеннські цінності.

Я не підтвердила цього, хоча і не відмовлялася.

– Вам видніше, – на більше духу не вистачило, але він і не наполягав.

Бесіда обірвалась. Я поспішила піти, перш ніж зморозила б якусь дурницю. Все-таки розмови про гроші давалися мені значно легше, ніж звичайні розмови.

***

– Ти божевільна. Чи я божевільна, що погодилась тебе слухатися? Кошмар!

– Не бурчи і рухайся швидше! Раніше почнемо – раніше зробимо. Довго ще?

Взагалі-то я була готова давним-давно, але дещо мене трохи бентежило.

– Ти там одна, Мело?

– Ні! Вся тавеннська знать прийшла помилуватися на твій вихід у новому вбранні! Досить дуріти, Тає! Ми з Артаном ідемо. Спробуємо впоратися без тебе.

«І золота тобі не прихопимо», – подумки додала я, важко зітхаючи.

– Якщо він скаже хоч слово, я його вб’ю. Без жартів.

– Про що ти взагалі? – Мела не витримала і перейшла на крик. – Все, мені це набридло! Арі, ходімо. Обійдемося без неї.

Я зціпила зуби і вискочила в коридорчик, однак вони, схоже, йти зовсім не збиралися: чаклунка сиділа на низькому табуреті і гортала свій блокнот, Артан перебирав предмети в новій на вигляд чорній сумці і невдоволено супився.

– Світильника немає, – нарешті мовив він. – Купили і забули… Брати свічки?

– Толку від них на вітрі? – Мела знизала плечима і підвелась. – Зайва вага. – Вона запхнула блокнот у заплічний мішок, що стояв біля її ніг. – Тає, у тебе все?

Я кивнула. Від мене вимагалась лиш моя присутність. З цим начебто проблем не було.

– Казав же, вона дуже прохана. – Аристократик закинув сумку на плече і зміряв мене неприязним (чи оцінювальним?) поглядом. – Де Ферн?

– З вами. – Я здивувалася настільки, що забула образитись. – Я переодягалася, тому вигнала його до вас.

Слизька тема. Щоки почервоніли, чого, звичайно ж, у світлі слабкої лампи вони не помітили.

– О так, – фиркнув баронський синок, – нова загадка природи. Є три однакові костюми, розроблені найкращими майстрами королівства для шпигунів. Питання: як те, що можна вдягти за пів хвилини, одягати понад пів години? Відповідь: потрібно вдягнутися і чекати біля дверей, поки комусь не урветься терпець, тому що збиратися вчасно – поганий тон. Так?

Ні! Я не хотіла, щоб він чекав біля моєї кімнати! Просто…

Ох, не все так просто!

Чорний. Трохи обтислий. Ворожий. Чи правильніше сказати – чужий? А, нащо викручуватися… У народі кажуть – пасує, як корові сідло, ось і я почувалась у шпигунському вбранні нещасною корівкою. До речі, корівкою із Суші – високою, кістлявою і помітною. Безглуздою чужинкою, що намірилася йти акуратними вуличками Тавенни.

Моїм супутникам цього не зрозуміти. Мела оцінювала одяг з погляду практичності, ну а знатний паразит плював на думку оточення. А я… Хе-хе, відтоді, як у моєму житті знову з’явилися інші люди, мене почало хвилювати питання пристойного зовнішнього вигляду.

Скинувши маску навіженої старої, я приміряла кілька нових облич, але всі вони виявилися не моїми.