ГЛАВА 4.1. Послуга за послугу?

«Послуга за послугу», – запропонував тавеннський чистильник.

Знайдемо зниклі гроші, і він забуде про розбиту кулю, заборонену магію і навіть про демона.

Спіймаємо князя – таємна служба закриє очі на наші власні гріхи, включно зі ще не вчиненими (на кшталт винесення із палацу деяких цінних предметів, як натякнув кат).

А якщо пощастить настільки, що вдасться застукати Ергела Жескара на чомусь гарячому і гідному шибениці, Зарлат обіцяв подбати, щоб кожен із нас став заможним членом суспільства. Можливо, вищого – тут як карта ляже, а точніше це залежить від того, чи побажає князь засвідчити участь Сойла в пробудженні серця дракона. І коли (якщо!) із впливом Білого Дракона буде покінчено…

Гадаю, чистильник збирався пообіцяти титули всім, навіть Ферну, але Мела перервала його просторікування.

Не вельми люб’язно вона заявила, мовляв, було цікаво, поки не почалися казки. Зрозуміло, ніч надворі, негода – саме час влаштуватися в теплій кімнаті з гарячою їжею і послухати гарну історію, але не варто надмірно фантазувати. Щодо скарбниці – жодних заперечень, із шахрайськими замашками князя як вийде, а решта… Вибачте, пане, надто вже ви широко розмахнулися.

Судячи із задоволеного хмикання Зарлата, його це цілком влаштовувало. Я б навіть сказала, що на більше він не сподівався. І кат пояснив свою ідею…

Ретельне розслідування показало, що ніхто зі слуг чи гостей у ніч пограбування не помітив нічого підозрілого (злісні інсинуації деяких благородних дівиць на адресу якоїсь безрідної вискочки – на мою, ага, – нишпорки не брали до уваги). До того ж княжі володіння були під наглядом таємної служби, тому вивезти з палацу об’ємні артефакти і цінності ніхто не міг у буквальному сенсі. Жоден навантажений повіз не проїхав крізь ковані ворота.

Еге ж, Ергел Жескар трохи недогледів… Очікувалося, що в метушні балу до карет гостей не придивлятимуться, проте королівський розшук недарма їв хліб (і, як на те пішло, шукав компромат на князя).

Неврахованих транспортних засобів не було. Гостей до сьогоднішнього вечора розшукали всіх – не без допомоги магії, ясна річ. А раз так…

Висновок напрошувався один: княжі скарби не покидали територію палацу. Ба більше! Зарлату здавалося малоймовірним, що таку кількість речей могли перенести в інше місце, не привертаючи уваги слуг.

– Думаєте, магія? – з якоюсь гидливістю уточнила Мела, вислухавши вищесказане без єдиного позіхання. – Чорна? Чи є хтось на прикметі?

Тавеннський чистильник зам’явся, підшукуючи відповідь. Чаклунка не стала тиснути.

– Гаразд, – втомлено промовила вона. – Подивимося, що й до чого… Але спочатку вибачтеся перед Таєю.

– За що?! – непідробно здивувався кат.

– Ви назвали її злочинницею. Це образливо. І це неправда.

– Вона не злочинниця? – Напевно, якби за вікном рикнув відроджений Барр, Зарлат здивувався б менше.

– Ні, – промовила Мела. – Не віриться, еге ж?

– Тоді чому вона тряслася так, немов за плечима у неї не один смертний вирок?

– Тому що ви страшний, – рівним голосом відповіла чаклунка. – Кажете неприємні речі. Залякуєте. А Тая із благородних. У неї дуже вразлива душа. Вона не вміє спілкуватися натяками.

– Обожнює підслуховувати, – перехопив ініціативу Зарлат. – Не боїться холоду. Думає, що в темряві стає невидимою. Нахабна. Безпринципна. Досить кмітлива, однак не має навіть елементарних знань. Розумна, але живе чужим розумом. Витримки жодної. Блефувати не вміє. Кажуть, на балу вона творила чудеса? Складно уявити.

Звичайно ж, Мела прибріхувала. Я не з благородних, душа у мене зашкарубла настільки, що й самій часом стає неприємно, а що стосується натяків… Тут точно пальцем у небо!

Натяки я розуміла в достатній мірі, щоб відліпитися від віконного скла після першої ж фрази чистильника. І я не вважала себе невидимою, ні! Просто трохи захопилася. Забула, де я. Хотіла почути кожне слово і побачити кожен жест. Та й стояти на підмурівку слизько, довелося притулитись до стіни всім тілом, а з вікном якось само собою вийшло… Уявляю, на що була схожа моя розплющена фізіономія, якщо чистильник зволив її помітити!

Ну а потім… Ех…

Я шаснула в дім наче нічого не сталося. Прослизнула у свою кімнату. Спробувала вдати, ніби сплю непробудним сном. Тут чаклунка мене й притисла. За її словами, я була зобов’язана взяти безпосередню участь у божевільній авантюрі Зарлата. Зобов’язана, уявіть собі!

– Мені? Йти з тобою? Що за безглузда ідея?! – прошипіла я. – І не подумаю!

– Я виконала свою частину угоди, – миролюбно мовила вона. – Тепер твоя черга.

– Ти не звільняла Ферна! Він нікому не належав! – шепіт погано передає злість, і все ж, упевнена, я була досить переконливою.

– І я сказала про це ще в Борсуках, – терпляче діставала мене Мела. – А зараз ми обидві чомусь у Тавенні. Облиш, Тає! Все давно вирішено. Ти ж сама хотіла дошкулити князю, хіба ні? Невже злякалася?

Злякалася? Ще й як! Одна справа – планувати звичайне злодійство, і зовсім інша – влазити поміж королем і Білим Драконом! Ну, не те щоб влазити… Лише трошки підсобити Треннану. Суща дрібниця – знайти нібито викрадену скарбницю і, якщо пощастить, докази того, що Ергел Жескар особисто організував її зникнення.